Читати книгу - "Кінець роману"

Раптом згадалися Річардові слова про те, що людські істоти придумують доктрини, щоб задовольняти свої прагнення. Як же він помиляється! Якби мені випало придумати доктрину, то в ній ішлося б про те, що тіло не відродиться, а згниє разом із торішніми хробаками. Дивно, що наш розум коливається вперед-назад, від крайності до крайності. Чи криється істина в якійсь точці, через яку пролітає маятник? Не в тій, де він нерухомо висить, наче прапор у безвітрі, а в тій, що ближча до однієї з двох крайностей. Коли б маятник якимсь чудом спинився під кутом 60 градусів до вертикалі, я б повірила, що він показує істину. Що ж, сьогодні маятник вигойдувався, і я думала не про своє тіло, а про Морісове. Думала про зморшки, які життя викарбувало на його обличчі, такі самі особисті, як його почерк. Думала про той свіжий шрам на плечі, якого не було б, якби Моріс не спробував захистити інше тіло від стіни, що валилася. Не сказав мені, чому він лежав три дні в лікарні. Я дізналася про цей випадок від Генрі. Той шрам став частиною його особистості, як і ревнощі. Я подумала, чи хотілося б мені, щоб Морісове тіло, як і моє, перетворилося на пару, і відчула, що хочу, аби шрам тривав вічно. Та чи зможе його кохати моя пара? Ось тут мені захотілося, щоб таки існувало моє ненависне тіло, але тільки тому, що воно могло б кохати шрам. Ми можемо любити душею, та чи досить самої тільки душі? Любов ненастанно поширюється, тож ми можемо любити навіть безчуттєвими нігтями, навіть одежею, коли рукав відчуває інший рукав.

«Річард має рацію, — спало мені на думку, — ми вигадали воскресіння, бо потребуємо своїх тіл». Як тільки я визнала його правоту й вирішила, що все це казка, якою ми розраджуємо одне одного, куди й ділася моя ненависть до цих статуй. Вони стали схожі на бездарні кольорові ілюстрації казок Ганса Крістіана Андерсена й на погані вірші. Зрештою, комусь та й треба їх писати — хоча б віршомазові, не настільки гордому, щоб ховати їх, замість виставляти напоказ свою дурість. Я обійшла церкву, розглядаючи ці фігури одну за одною. Перед найгіршою — не знаю, якого святого вона зображала, — молився чоловік середнього віку, поставивши поруч себе капелюх-котелок і вклавши в нього кілька загорнутих у газету корінців селери.

Звісно ж, тіло було й на вівтарі, таке знайоме. Я знала його краще, ніж Морісове, але ніколи не сприймала ось таким матеріальним, з усім належним людині, навіть із частинами, прикритими пов’язкою на стегнах. Мені згадалося одне таке зображення в іспанській церкві, яку ми з Генрі відвідали. Кров збігала червоною фарбою з очей і рук. Мене замлоїло. Генрі хотів, щоб я помилувалася колонами XII століття, але мене нудило, я хотіла вийти на свіже повітря. «Ці люди люблять жорстокість», — подумала я. А пара не вразить тебе кров’ю і криками.

Вибравшись на майдан перед церквою, я сказала Генрі:

— Не можу дивитися на всі ці намальовані рани.

Генрі дивився на такі речі розсудливо, він завжди розсудливий.

— Звичайно, це дуже матеріалістична віра, — відповів він. — У ній чимало магічного…

— Хіба магія може бути матеріалістичною? — спитала я.

— Так. Око тритона, лапка жаби, палець мертвонародженої дитини. Годі знайти щось матеріальніше. Побожні люди досі вірять, що під час відправи хліб і вино перетворюються на плоть і кров.

Усе це я знала, але гадала, що воно більшою чи меншою мірою відмерло зразу ж після Реформації й збереглося тільки в бідняків. Генрі вивів мене з омани (як часто він давав лад моїм плутаним думкам!).

— Матеріалізм — це платформа не лише для бідняків, — пояснив він. — Деякі найвидатніші мислителі були матеріалістами, як-от Паскаль і Ньюман. Такі витончені в окремих галузях і такі по-примітивному забобонні в інших. Колись ми дізнаємося, чому так сталося. Може, через недугу залоз.

А нині я дивилася на матеріальне тіло, матеріальний хрест і дивувалася: як це людям вдалося розіпнути пару? Звичайно, вона не відчуває ні болю, ні насолоди. Тільки під впливом забобону я вважала, що вона може відповісти на мої молитви. «Боже милий», — мовила я замість «Мила паро». Я казала, що ненавиджу Тебе, та чи можна ненавидіти пару? Можна ненавидіти цю постать на хресті, яка вимагає вдячності: «Ось що Я витерпів для тебе», — але пару… А Річард вірить у щось іще менш реальне, ніж пара. Він ненавидить баєчку й бореться з нею, сприйнявши її всерйоз. Я не могла б ненавидіти Гензеля, Ґретель і їхню цукрову хатку так, як він ненавидить легенду про небеса. Змалку я могла ненавидіти лиху королеву з казки про Білосніжку, а Річард не відчуває ненависті до казкового Диявола. Немає Диявола, немає Бога, але вся його ненависть виливається проти доброї казки, а не злої. Чому? Я звела очі на дуже вже знайоме тіло, розпростерте у вигаданих муках, з опущеною головою, як уві сні. «Іноді я ненавиділа Моріса, — майнула мені думка, — та чи спромоглася б на таке, якби не кохала його? О Боже, якби я могла Тебе ненавидіти, що б це значило?»

А може, я таки матеріалістка? Може, й у мене щось негаразд із залозами, якщо не цікавлюся справді важливими, вільними від забобонів речами та справами — Комісією у справах добродійних організацій, показниками рівня життя, підвищенням калорійності харчування робітників? Чи можна вважати мене матеріалісткою, якщо я вірю в окремішнє існування цього чоловіка з капелюхом-котелком, металу, з якого зроблено цей хрест, і моїх рук, яких я не можу скласти для молитви? Припустімо, що Бог є. Припустімо, що Він існує як ось таке тіло. Хіба може бути щось погане в тому, що я вважаю Його тіло таким самим матеріальним, як і моє? Чи міг би будь-хто любити Його або ненавидіти, якби в Нього не було тіла? Я не можу любити пару, яка колись була Морісом. Знаю, що це дике, грубе й матеріалістичне міркування, але чому б мені не бути дикою й грубою матеріалісткою? Я рушила до виходу розлюченою й наперекір Генрі, наперекір усім розсудливим і безстороннім розумникам повелася так, як богомольці в іспанських церквах: умочила пальця в так звану свячену воду й позначила собі на лобі щось подібне до хреста.

Розділ 6

10 січня 1946 року

Сьогодні ввечері я не могла всидіти вдома й вийшла на дощ. Пригадалось, як колись я впилася нігтями в долоні, ще не знаючи, що