Читати книгу - "Ліс таємниць"

Синьозірка всілась на землю, підібгавши під себе лапи.

— Розповідайте, що там сталося, — заохотила вона вояків.

Глибоко вдихнувши, Вогнесерд розповів, як вони із Сіросмугом рятували Річкових кошенят і як зустрілись із Річковим Кланом.

— От тільки в табір ми так і не потрапили, — нявкнув він. — Острів весь під водою. Коти знайшли прихисток у кущах на височині.

— Ясно… — промурмотіла Синьозірка.

— Там небагато укриття, — вів далі Вогнесерд. — І важко щось уполювати. Вони розказали нам, що Двоноги отруїли їхню річку. Коти хворіють від риби.

Розповідаючи це, він раз чи двічі перехоплював стривожений погляд Сіросмуга. Друг наче застерігав його, що небезпечно викривати стільки слабких місць Річкового Клану. Деякі коти (Вогнесерд і сам добре це розумів) тільки й чекають нагоди, щоб напасти на Річковий Клан. Але він вірив, що Синьозірка не така. Вона ніколи не скористається чужим лихом, тим паче за таких умов.

— Тож ми вирішили, що треба щось робити, — промуркотів Вогнесерд. — І запропонували, що ми будемо ловити здобич на наших землях і приноситимемо їм на той берег. Сьогодні Тигрокіготь бачив, як я та Сіросмуг поверталися до табору.

— Ми не зрадники, — додав Сіросмуг. — Просто хотіли допомогти.

Синьозірка глянула на нього, тоді знову на Вогнесерда. Вона була сувора, але в глибині її очей мерехтіла мудрість.

— Я розумію, — промурмотіла провідниця. — Я навіть поважаю ваші добрі наміри. Усі коти мають право жити, до якого б Клану вони не належали. Але ж ви чудово знаєте, що не можна просто так брати все у свої лапи. Ви вчинили негідно, самохіть вислизнувши з табору. Ви збрехали Тигрокігтеві — ну, принаймні не розповіли йому всю правду, — додала вона, перш ніж Вогнесерд устиг заперечити. — І ви полювали для іншого Клану перед своїм власним. Вояки так не чинять.

Вогнесерд проковтнув гіркий клубок у горлі та глянув на Сіросмуга. Його друг похнюпив свою сіру голову і присоромлено розглядав власні лапи.

— Ми все це знаємо, — визнав Вогнесерд. — І нам шкода.

— Шкодувати не завжди досить, — нявкнула Синьозірка, а її голос став трохи різкіший. — Ви отримуєте пересторогу і покарання. Ви поводились не як вояки, то пригадайте, як це — бути новаком. Віднині будете полювати для старійшин і доглядати їх. На полюванні вас буде супроводжувати інший вояк.

— Що? — Вогнесерд не зміг стримати цей вигук розпачу.

— Ви порушили вояцький правильник, — нагадала їм Синьозірка. — А позаяк вам не можна довіряти, то полюватимете з тими, кому довіряти можна. Ніяких більше відвідин Річкового Клану.

— Але… ми ж не станемо новаками знову, правда? — стривожено нявкнув Сіросмуг.

— Ні, — тепла іскорка в очах Синьозірки пом’якшила її погляд. — Ви й досі вояки. Листок не повернути на гілку. Але ви житимете, як новаки, аж поки не засвоїте урок.

Вогнесерд насилу дихав рівно. Він же так гордився тим, що став вояком Громового Клану. Тож тепер його переповнював смуток, адже всі вояцькі привілеї втрачено. Проте не було сенсу сперечатися із Синьозіркою. Глибоко в душі Вогнесерд розумів, що його покарання справедливе. Він шанобливо схилив голову.

— Гаразд, Синьозірко.

— І нам насправді шкода, — додав Сіросмуг.

— Я знаю, — кивнула Синьозірка. — Можеш іти, Сіросмуже. Вогнесерде, зостанься.

Здивований Вогнесерд дещо знервовано чекав, чого ж це від нього хоче Синьозірка.

Як тільки Сіросмуг відійшов достатньо далеко, провідниця запитала:

— Скажи, Вогнесерде, хтось із Річкових котів загинув у повені? — її голос звучав відсторонено, вона наче уникала дивитися в очі Вогнесерду. — Якісь вояки?

— Я ні про кого не чув, — відповів Вогнесерд. — Кривозір не казав нічого такого про своїх котів.

Синьозірка спохмурніла, однак більше не розпитувала. Ледь кивнула, ніби сама собі. Тоді, трішки повагавшись, відпустила Вогнесерда.

— Знайди Сіросмуга, поїжте з ним, — наказала вона знову безпристрасним і суворим голосом. — І поклич до мене Тигрокігтя.

Вогнесерд схилив голову і побрів геть. Уже вийшовши на галявину, він знову озирнувся на Синьозірку. Сіра кішка досі напівлежала біля підніжжя каменя, її очі дивилися кудись удалину. Вогнесерд не міг не здивуватися цим розпитуванням провідниці. І чому вона так переймається Річковими вояками?

Розділ 15

— Ну й ну, невже це наш свіженький новак Вогнелап?

Вогнесерд відволікся від своєї водяної миші і побачив Довгохвоста, який підбирався до нього, розмахуючи хвостом.

— Готовий до тренування? — форкнув вояк. — Тигрокіготь призначив мене твоїм виховником.

Вогнесерд проковтнув останній шматок миші й підвівся. Він здогадувався, що трапилося. Синьозірка розповіла Тигрокігтеві про їхнє покарання, і той, не гаючи часу, організував перший патруль. Очевидно, він підібрав двох котів, які, м’яко кажучи, були не в захваті від Вогнесерда і могли контролювати кожен його крок.

Сіросмуг біля нього скочив на лапи і підступив до Довгохвоста.

— Стеж за словами, — вищирився він. — Ми не новаки!

— Дивно, я чув трохи інше, — відповів Довгохвіст, задоволено облизуючись, ніби щойно смачно попоїв.

— Можемо тобі допомогти виправити слух, — зашипів Вогнесерд, смикаючи хвостом. — Як там твоє здорове вухо?

Довгохвіст позадкував. Він добре пам’ятав появу Вогнесерда в таборі. Кіт, якого дражнили кицюнею, люто бився із Довгохвостом, не показуючи й сліду страху. Вогнесерд знав, що хоч усій забули Довгохвостову поразку, роздерте вухо вояка буде нагадувати про це завжди.

— Обережніше зі словами, — спалахнув переляканий кіт. — Тигрокіготь вам хвости повідгризає, якщо ви мене зачепите.

— Воно того варте, — відрубав Вогнесерд. — Назви мене ще раз Вогнелапом — і побачиш.

Довгохвіст не відповів, лише повернув голову і лизнув своє бліде хутро. Вогнесерд послабив стійку і гаркнув:

— Тоді ходімо. Якщо йдемо на лови, то краще виходити зараз.

Вони із Сіросмугом вибігли з ялівцевого тунелю до байраку. За ними дріботів Довгохвіст, роздаючи накази, де варто полювати, ніби був за головного. Та як тільки коти опинилися в лісі, Вогнесерд із Сіросмугом з усіх сил почали його ігнорувати.

День був холодний та похмурий, сіялася мжичка. Важко було знайти яку-небудь здобич. Сіросмуг помітив якийсь рух серед папороті й пішов глянути, що там, але Вогнесерд уже майже здався. Раптом він побачив зяблика, який порпався біля корінців лісового горіха. Кіт припав до землі й поплазував до пташки, поки та безтурботно метушилася.

Він збирався стрибнути, рухаючи стегнами з боку в бік, як раптом Довгохвіст вереснув:

— І ти це називаєш стійкою? Та кролик без ноги може краще за тебе!

Поки він говорив, зяблик скрикнув і сполохано випурхнув.

Розлючений Вогнесерд обернувся і засичав:

— Це все через тебе! Він тебе почув і…

— Що ти кажеш, — нявкнув Довгохвіст. — Не треба виправдовуватися. Ти не міг би зловити і дохлої миші.

Вогнесерд прищулив вуха і вищирився, готуючись напасти. Та раптом усвідомив,