Читати книгу - "Ліс таємниць"

— Ну й добре, — прогарчав вояк крізь зуби. — Якщо ти такий вправний, покажи нам, як треба.

— Навряд чи тут залишиться здобич після того, як ти всіх розлякав, — форкнув Довгохвіст.

— І хто тепер виправдовується? — відрізав Вогнесерд.

Довгохвіст не встиг відповісти, бо з кущів вистрибнув Сіросмуг із водяною мишою в зубах. Він кинув її перед Вогнесердом і почав рити землю, щоб закопати здобич.

Довгохвіст скористався тим, що їх перебили, і вислизнув у прохід у папороті.

Сірий вояк спостерігав за ним.

— Що з Довгохвостом? Він виглядає так, ніби мишачої жовчі напився.

Вогнесерд знизав плечима.

— Нічого. Ходімо далі.

Після того як Довгохвіст їх залишив, двоє вояків ще до заходу сонця наносили до табору солідну купу свіжини.

— Візьми дещо для старійшин, — попросив Вогнесерд товариша, коли вони принесли останню здобич. — Я піду до Жовтоіклої та Попелапки.

Він підібрав білочку і попрямував до кубла медикицьки. Жовтоікла стояла біля розколини у камені, перед нею сиділа Попелапка. Колишня Вогнесердова новачка виглядала щасливою і збудженою. Вона сиділа струнко, обгорнувши хвостиком лапи, а її блакитні очі були зосереджені на Жовтоіклій. Молода кицька уважно слухала.

— Можна розжувати листки жовтозілля і змішати їх з ягодами лікувального ялівцю, — сказала медикицька. — Із цього вийде добра припарка від болю в суглобах. Хочеш спробувати її приготувати?

— Гаразд! — нявкнула Попелапка. Вона звелася на лапи й обнюхала купку трав, яку Жовтоікла поклала на землю. — Вони гіркі на смак?

— Ні, — відповіла Жовтоікла. — Але намагайся не проковтнути нічого. Від маленької кількості нічого страшного не буде, але якщо ковтнеш забагато, то болітиме живіт. Вогнесерде, що ти хотів?

Кіт перетнув галявину, тягнучи перед собою білку. Попелапка вже схилилася над жовтозіллям, активно розжовуючи його, але привіталася з Вогнесердом помахом хвоста.

— Це для вас, — нявкнув Вогнесерд, поклавши білку біля Жовтоіклої.

— А, Вітрогон розповідав, що ти знову виконуєш обов’язки новака, — пробурмотіла Жовтоікла. — Ну ти й мишоголовий! Ти мав би здогадатися, що рано чи пізно хтось дізнається про вашу допомогу Річковому Кланові.

— Ну, ми вже відбули все.

Вогнесерд не хотів говорити про своє покарання.

На його превелике полегшення, Жовтоікла охоче змінила тему.

— Я рада, що ти прийшов, — нявкнула вона. — Треба поговорити. Бачиш ті припарки? — вона вказала на зелену масу розжованих листків, яку приготувала Попелапка.

— Так.

— Це для Дрібновуха. Він зараз у моєму кублі, і його суглоби у дуже поганому стані. Гіршого я ніколи не бачила. Він ледве рухається. І якщо ти спитаєш, через що це сталося з ним, то я скажу: через те, що його кубло застеляли вологим мохом.

Вона говорила спокійно, але її жовті очі пропалювали Вогнесерда наскрізь.

У нього серце впало у п’яти.

— Це через Хмарка, чи не так?

— Гадаю, що так, — пронявчала Жовтоікла. — Він узагалі не слідкував за тим, які підстилки приносить. Навіть не потурбувався струсити з них воду.

— Але ж я йому показував… — зронив Вогнесерд. У нього і своїх проблем вистачало, тож він не хотів возитися ще й із Хмарковими. Кіт глибоко зітхнув. — Яз ним поговорю, — пообіцяв він.

— Так і зроби, — відповіла Жовтоікла.

Попелапка підвелася, випльовуючи шматки жовтозілля.

— Так достатньо пережоване?

Жовтоікла перевірила її роботу.

— Чудово, — нявкнула вона.

Блакитні очі Попелапки засяяли гордощами. Вогнесерд захоплено глянув на стару медикицьку. Йому дуже подобалося те, що Жовтоікла змусила Попелапку почуватися корисною і потрібною.

— Тепер можеш додати ялівцю, — продовжила Жовтоікла. — Гм. трьох гілочок буде досить. Ти знаєш, де я їх зберігаю?

— Так, Жовтоікло.

Незважаючи на хвору лапку, Попелапка швидко побігла до розколини в камені, високо піднявши хвоста. Біля входу до кубла вона обернулася.

— Дякую за білочку, Вогнесерде, — нявкнула кицька і зникла в розколині.

Жовтоікла схвально глянула на неї і муркнула старечим голосом:

— Тепер у нас є киця, яка знає свою справу.

Вогнесерд погодився. Якби ж він міг сказати те саме про свого родича.

— Я піду пошукаю Хмарка, — зітхнув вояк, торкнувшись носом боку Жовтоіклої, і рушив геть.

Його кошеняти не було в яслах, тож Вогнесерд повернув до кубла старійшин. Зайшовши, він почув голос Куцохвоста:

— …і провідник Тигрового Клану переслідував лиса цілу ніч і цілий день, а на другу ніч. О, привіт, Вогнесерде! Хочеш послухати історію?

Вогнесерд роззирнувся. Куцохвіст скрутився на мохові разом із Плямошкуром та Крапохвісткою. Хмарко вмостився поруч і слухав із роззявленим ротом, уявляючи собі могутніх смугастих котів Тигрового Клану. На землі лежали шматки свіжини, і з Хмаркового запаху Вогнесерд зрозумів, що старійшини поділилися з ним мишкою.

— Ні, дякую, Куцохвосте, не можу залишитися. Я лише хотів поговорити із Хмарком. Жовтоікла казала, що він приносить мокрі підстилки.

Крапохвістка форкнула:

— Що за нісенітниці!

— Вона поговорила із Дрібновухом, — нявкнув Плямошкур. — Він би скаржився, навіть якби весь Зореклан зійшов зі Срібносмуги і приніс йому підстилки.

У Вогнесерда побігли мурашки від сорому. Він не очікував, що старійшини будуть виправдовувати Хмарка.

— То ти приносив чи ні? — наполягав вояк, дивлячись на котика.

Хмарко зиркнув на нього.

— Я намагався зробити все правильно, Вогнесерде.

— Він лише кошеня, — сказала Крапохвістка.

— Ну, так… — Вогнесерд потоптався на місці. — У Дрібновуха хворі суглоби.

— Вони в нього хворі щосезону, — нявкнув Куцохвіст. — Він скаржився ще задовго до того, як це кошеня з’явилося на світ. Роби своє діло, Вогнесерде, а нам дозволь робити наше.

— Вибачте, — пробурмотів Вогнесерд. — Тоді я піду. Хмарку, тільки будь дуже уважний наступного разу, щоб не принести мокрий мох, гаразд?

Він пішов до виходу. Із кубельця долинув нявкіт Хмарка:

— А далі, Куцохвосте? Що зробив провідник Тигрового Клану?

Вогнесерд вийшов на галявину. Його не полишала думка, що Хмарко був необережний із підстилками, але здавалося, ніби всі старійшини готові за нього заступитися. Збираючись скористатися своїм правом на свіжину, Вогнесерд подріботів до купи і раптом помітив Хвостолома, який лежав просто надворі. Біля нього був Тигрокіготь. Двоє котів ділилися язиками, як старі друзі.

Вогнесерд зупинився, зворушений незвичною картиною. Невже це нарешті проявилася добра сторона Тигрокігтя? Він чув голос воєводи, але не міг розібрати слів. Хвостолом відповідав коротко, виглядаючи розслабленим, ніби пройнявся Тигрокігтевою приязню.

Раптом Вогнесерд знову засумнівався, чи треба видавати Тигрокігтя. Усі знали, що Тигрокіготь — вправний і хоробрий вояк, він упевнено справлявся з обов’язками воєводи. Та Вогнесерд ніколи не бачив у нього проявів співчуття, притаманного справжньому провідникові, — аж дотепер, із Хвостоломом…

Його думки сплуталися. Можливо, Синьозірка мала рацію і Тигрокіготь не був винен у смерті Рудохвоста. Можливо, з Попелапкою стався