Читати книгу - "Ліс таємниць"

Та він не міг змусити себе в це повірити. І підходячи до купи свіжини, Вогнесерд усім серцем бажав звільнитися від тягаря таємниці, яка була йому відома.

Розділ 16

Вогнесерд вийшов із папоротей, які затуляли вхід до новацького кубла, і витягнув передні лапи. Сонце щойно зійшло на блідо-голубому небі, яке нарешті обіцяло гарну погоду після довгих хмарних і дощових днів.

На думку Вогнесерда, необхідність спати в новацькому кублі була найгіршою частиною їхнього покарання. Щоразу, як він туди заходив, Шиполап і Яснолапка витріщалися на нього широко розплющеними очима, наче не могли повірити в побачене. Орляколап же радше соромився, а от Прудколап, мабуть, під’юджуваний своїм виховником Довгохвостом, відверто форкав йому у спину. Вогнесердові нелегко було розслабитись. У його сон часто вривалися видіння того, як Плямолистка прямує до нього і від чогось застерігає. Але що саме вона говорила, він не міг пригадати після пробудження.

Зараз же Вогнесерд смачно позіхнув і вмостився на землі, щоб ретельно вмитися. Сіросмуг іще спав. Невдовзі доведеться його розбудити і знайти вояка, який супроводжуватиме їх на полюванні.

Умиваючись, Вогнесерд побачив Синьозірку і Тигрокігтя — вони сиділи під Високим Каменем і захоплено розмовляли. Він замислився, про що це вони можуть говорити, аж тут Синьозірка підкликала його помахом хвоста. Вояк миттю підвівся і кинувся навпростець через табір.

— Вогнесерде, — нявкнула Синьозірка, коли він наблизився. — Ми з Тигрокігтем вирішили, що вас уже достатньо покарано. Ви із Сіросмугом знову можете бути вояками.

Вогнесерд мало не зомлів від полегшення.

— Дякую, Синьозірко! — нявкнув він.

— Залишається сподіватися, що ти засвоїв цей урок, — гаркнув воєвода.

— Тигрокіготь очолить патруль до Чотиридерева, — повела далі Синьозірка, перш ніж Вогнесерд устиг відповісти. — Через дві ночі настане повня, тож ми мусимо знати, чи зможемо дістатися на Зборище. Тигрокігтю, візьмеш із собою Вогнесерда?

Вогнесерд ніяк не міг зрозуміти, що означав той зблиск у очах воєводи. Тигрокіготь не був радий цьому — він ніколи не був радий. Але там була якась темна втіха, наче воєвода відчував задоволення від того, що Вогнесерд піде з ним. Вогнесердові ж було байдуже. Він радів тому, що Синьозірка знову довіряла йому справжні вояцькі завдання.

— Хай іде, — нявкнув Тигрокіготь. — Але якщо він хоч раз поставить лапу не туди, куди треба, я захочу знати, чому він це зробив.

Темно-смугаста шубка воєводи збрижилась, коли він підводився на лапи.

— Я знайду ще якогось кота нам на підмогу.

Вогнесерд дивився, як він рушив через галявину і зник у вояцькому кублі.

— Це буде дуже важливе Зборище, — промурмотіла Синьозірка. — Треба дізнатися, як інші Клани дають собі раду з паводками. Нашому Клану необхідно бути там.

— Ми знайдемо спосіб, Синьозірко, — запевнив її Вогнесерд.

Але від його певності не залишилось ані сліду в ту ж мить, коли він побачив, як Тигрокіготь виходить із кубла. За ним ішов Довгохвіст. Скидалось на те, що Тигрокіготь обрав третього члена групи зумисне, щоб створити незручності Вогнесердові.

Вояка охопило погане передчуття. Він не був певен, що хоче піти в патруль наодинці з Тигрокігтем і Довгохвостом. Спогади про битву в таборі Вітряного Клану були ще занадто свіжі. Тоді Тигрокіготь просто дивився, як Вогнесерд б’ється з розлютованим ворожим вояком, і ані кігтем не ворухнув, щоб йому допомогти. Довгохвіст же був ворогом Вогнесерда з того самого дня, як лапа рудого кота ступила на землю табору.

На якусь мить Вогнесерд уявив страшну картину, як десь у глибинах лісу ці двоє котів повертаються проти нього і вбивають його. Він змусив себе прогнати ці думки. Не треба себе накручувати, як кошеня, що слухає байки старійшин. Поза сумнівом, Тигрокіготь висуватиме йому геть невиправдані вимоги, а Довгохвіст насолоджуватиметься кожним моментом цього походу, але Вогнесерд не боявся труднощів. Він доведе, що є справжнім вояком!

Шанобливо розпрощавшись із Синьозіркою, Вогнесерд побіг галявиною вслід за Тигрокігтем і Довгохвостом — геть із табору.

Сонце підбивалося все вище, а небо ставало ясно-голубе, поки коти прямували лісом до Чотиридерева. Листя папороті обважніло сяйливими крапельками роси, що обтрушувалася на хутро Вогнесердові, коли він мчав підліском. Щебетали пташки, гілочки шаруділи молоденьким зеленим листячком. Нарешті настав новолист.

Слідуючи за Тигрокігтем, Вогнесерд не раз відволікався на спокусливе шарудіння у підліску, де метушилася здобич. Через деякий час воєвода дозволив їм спинитися і пополювати для самих себе. «Якийсь у нього підозріливо гарний настрій», — подумав Вогнесерд. Воєвода навіть похвалив полум’яношубого вояка за влучний стрибок на винятково прудку мишку. І Довгохвіст утримався від ущипливих коментарів.

Коли коти рушили далі, шлунок Вогнесерда був наповнений мишкою, яку він щойно з’їв. Неспокій як лапою зняло. У такий день він не міг не почуватись оптимістично, тож ясно, що вони принесуть Синьозірці хорошу звістку.

Нарешті вояки піднялись на схил і глянули вниз, на потічок, що протікав землями Громового Клану, відділяючи їх від Чотиридерева. Тигрокіготь протяжно і тихо зашипів, а Довгохвіст згорьовано зойкнув.

Вогнесерд поділяв їхні почуття. Зазвичай цей потічок був достатньо мілкий, щоб кіт міг без проблем перейти його, навіть не замочивши лап — просто стрибаючи з каменя на камінь. Тепер же вода розлилася блискотливим безміром на обидва береги, а посередині, там де зазвичай протікав струмок, зараз нуртувала бистрина.

— І хто піде на той берег? — озвався Довгохвіст. — Бо я не горю бажанням.

Не озвавшись ані словом, Тигрокіготь пішов угору течією, рухаючись самісіньким берегом паводка до Громошляху. Земля поволі йшла під гору, і вже невдовзі Вогнесерд побачив, як із-під сяйливої поверхні води де-не-де видніються купини трави і кущики орляка.

— Тут уже не так глибоко, як було, коли востаннє розвідував Білошторм, — нявкнув Тигрокіготь. — Спробуємо перейти.

Вогнесерд відверто сумнівався, що струмок тут виявиться достатньо мілким, але залишив ці сумніви при собі. Він знав, що варто йому заперечити — і, як завжди, посипляться насмішки й натяки на його комфортне минуле кицюні. Тож рудий вояк мовчки пішов за Тигрокігтем, який уже забрів у воду. Важко було не помітити, як нервово пряв вухами Довгохвіст, заходячи у воду поруч із ним.

Вода холодила лапи Вогнесерда. Він обережно просувався вперед, зигзагами проходячи найкоротший шлях до протилежного берега — з одної купини трави на іншу. Бризки води, які кіт здіймав своїми рухами, блискотіли на сонці. Одного разу на нього несподівано плигнула жабка, мало не збивши з лап. Проте Вогнесерд