Читати книгу - "Житія Святих - Жовтень, Данило Туптало"

"Злочестивий чоловік Вакх не захотів принести жертви богам, а радше зволив нужденною померти смертю, аніж богів пошанувати, і прийняв кару за ділами своїми. Ти ж, пане мій Сергію, пощо слідуєш за злочестивою тією звабою, яка тебе у велику біду вкидає? Добродійнику мій, не дай себе на мучення, сором маю-бо від добродіянь твоїх і нічуся від чесності твоєї, що ти оце стоїш переді мною осуджений, я ж, сидячи, суджу тебе і згадую, що колись було, адже такої честі сподобився за твоїм сприянням і вже тепер є більший тебе, ти ж, багато багатьом у царя випросивши доброго, тепер сам собі зла хочеш. Молю-бо тебе, послухай моєї ради, повинись повелінню царевому і принеси жертви богам, щоб у давнішу честь і славу прийшов". Відповів святий, кажучи: "Тимчасова честь і слава марнотна є, безчестя буває призвістником вічної честі, не дбаю-бо щодо цього безчестя і тимчасової честі не хочу, бо сподіваюся від мого Христа бути пошанованим правдивою та вічною честю у славі небесній. Згадуєш мої добродіяння, які були до тебе, що у земного царя випросив тобі сан цей великий. Так скажу тобі: послухай мене і, пізнавши істину, відкинься поганих богів своїх і зі мною поклонися небесному Богу й царю віків, я ж тобі в нього обіцяю випросити більше добра, як у Максиміяна".

Тоді Антиох пізнав, що не зможе його від Христа відвернути та схилити до волі царської, тож рече: "Примушуєш мене, Сергію, щоб забув усе добре, що прийняв од тебе, покладу на тебе люті муки". Сергій же каже: "Чини, що хочеш, маю-бо Христа, що допомагає мені, котрий сказав: "І не лякайтеся тих, хто тіло вбиває, а душі вбити не може". Тут маєш владу над тілом моїм, аби мучити його, над душею ж моєю не маєш влади ані ти, ані батько твій сатана". Розгнівався мучитель і рече: "Бачу, що довготерпіння моє зухвалим тебе учинило". І повелів узути його у залізні чоботи, що мали на споді гостре й довге цвяшшя, що наскрізь ступні пронизало святому і так озутого повелів гнати перед своєю колесницею — ішли-бо звідти у місто Тетрапиргію, а від Тетрапиргії мали йти до міста Росафи. Ішов-бо святий і співав, кажучи:

"Непохитно надіюсь на Господа,

І він прихилився до мене,

І благання моє він почув,

Витяг мене він із згубної ями,

Із багна болотистого,

І поставив на скелі ноги мої,

І зміцнив мої стопи ... "

Коли ж прийшли вони до Тетрапиргії, що віддалена від Сура на дев'ять поприщ, відведено було мученика в темницю. Ідучи до неї, говорив: "Той, "що колись мій хліб споживав, підняв проти мене п'яту!" і вузами лютих мук припнув сіть до ніг моїх, але постань, Господи, у поміч мені і спини їх, і збав од нечестивих душу мою!" Тієї ночі, коли сидів у темниці, молячись, ангел Господній прийшов до нього і зцілив ноги його. Назавтра мучитель звелів вивести святого Сергія із темниці, гадаючи, що той не зможе ступити ногами від болісті ран, але уздрів здаля, що добре йде здоровими ногами і анітрохи не кульгає, і, жахнувшись, рече: "Воістину волхв є цей чоловік, хто-бо міг би після таких мук ходити, не кульгаючи? Він же являється, ніби нітрохи ногами не постраждав, — є це якась чарівницька сила!" І знову його в ті ж таки чоботи озувши, гнав перед собою до міста Росафа, до якого від Сура-міста було сімнадцять стадій. Там сів на судищі і примушував святого до ідолопоклонства, та не зміг від Христового ісповідання відторгнути його і на смерть засудив. Коли привели його поза місто на місце усічення, попросив часу на молитву і молився достатньо, чуючи з висоти певний божественний голос, що закликав його в горнє, і з радістю підхилив під меча голову свою та й помер. Тіло ж його на тому місці поховано було вірними.

З часом деякі добровірні люди із міста Сурського порадились узяти таємно звідтіля тіло святого мученика Сергія і принести до свого міста. Коли ж уночі наблизилися до гробу святого, тоді вийшов із могили вогонь, як стовп, що сягав небес; дехто із воїнів, що жили в Росафі, бачили опівночі той високий вогняний полумінь, котрий увесь той край освітлював. Побігли озброєні на те місце і знайшли сурських громадян, котрі жахом були охоплені від пресвітлого того вогняного видіння. Помалу вогняна світлість почала зникати, і розповіли прибулі із Сури про свій намір, але пізнали, що не хоче святий відлучитися від місця того, де пролив кров і поклав за Христа душу свою. Пробули там кілька днів, гріб кам'яний вельми красний і високий збудували на честь його, де був похований святий. Коли ж зросла свята віра в Господа нашого Ісуса Христа, збудовано було у місті Росафському церкву імени святого мученика Сергія, і зібралося з довколишніх міст п'ятнадцять єпископів, відчинили гроба святого і славно перенесли чесні його мощі, що цвіли нетлінням та пахощами, в новозбудований храм його і встановили річну пам'ять святкувати жовтня у сьомий день, у який і усічений був. На обох же місцях: і в церкві, при мощах його святих, і там, де помер та похований був раніше, численні зцілення болящим подавалися і біси проганялися.

Належить згадати й таке: щороку, у день празника святого, дикі звірі, ніби певний виконуючи закон, з довколишніх пустель сходилися і на тому місці, де лежав спершу святий, збиралися, змінивши звірину свою лютість у ягнячу покірливість, не шкодили-бо нікому ані з людей, ані з худоби, але покірливо обходили те святе місце, а тоді знову у свої пустелі віддалялися. Так Бог прославив угодника свого, що й звірам, як і людям, повелів святкувати святу його пам'ять, його ж бо молитвами преблагий Бог нехай ярість ворогів наших, як ярість диких звірів, вгамує на славу Божу навіки. Амінь.

У той-таки день святих мучеників Юліяна-пресвітера і Кесарія-диякона, які в царство Клавдіеве в італійському місті Таракинії постраждали, від Локсорія-князя у морі потоплені.

І святого мученика Поліхромія, священика, який був аріянами в церкві при жертовнику заколотий і мечами посічений.

І преподобного отця нашого Сергія Вологодського, котрий від Святої Гори в Росію прийшов, спершу мешкав ув обителі преподобного Сергія Радонежського, котрий ще живий тоді був, тоді, з благословення його, відійшов у Володимирські краї і у великому лісі при ріці Нурмі поселився поблизу пустині преподобного Павла Обнорського, і часто із ним бесідував. Зібрав-бо братію