Читати книгу - "Лист до короля"

— Я зайшла перевірити, чи все гаразд. Це кімната Сиґірдиварта, нашого сина.

Тіурі вклонився й подякував герцогині. Жінка всміхнулася, і юнак помітив, що Лавінія дуже схожа на матір. Вона ласкаво побажала йому доброї ночі і вийшла.

Хлопець роздягнувся, умився, ліг і провалився в глибокий сон.

6. Ім’я Лицаря з Білим Щитом

Прокинувшись, Тіурі не одразу збагнув, де він, але поступово пригадав усе, що сталося напередодні. Він іще трохи полежав, насолоджуючись зручним ліжком і затишком кімнати, підвівся і вдягнув свою подерту рясу. Кольчугу повісив на стільці, хоча із задоволенням залишив би її собі разом зі зброєю. Юнак хотів визирнути у вікно, проте підвіконня було занадто високе і, щоб дотягнутися до нього, довелося ставати на лавку. Хлопця вразив чудовий краєвид за вікном. Кімната була розташована в одній із веж, що виходили на захід.

Була ясна днина. У яскравому сонячному світлі виблискували мокрі луки та пасовиська. Блакитна річка переливалася лазуровим сяйвом, а побіч блискучою червоно-брунастою стрічкою стелилася Перша Велика Дорога, ведучи в гори. Тіурі чітко бачив ці гори — сірі, блакитно-бузкові, із засніженими верхів’ями на тлі ясного неба. Туди й пролягав його шлях!

Недовго Тіурі милувався краєвидом — у двері хтось постукав. Хлопець гукнув:

— Заходьте!

Це був лицар Ристридин у сірому плащі й кольчузі, але без шолома. Він нерішуче зупинився у дверях.

— Доброго ранку. Бачу, ти готовий.

— Доброго ранку, лицаре Ристридине, — привітався Тіурі й замовк, не знаючи, що сказати людині, яка вчора обійшлася з ним так жорстоко і так лагідно дивилася на нього сьогодні.

Ристридин підійшов до хлопця і серйозно глянув на нього знизу вгору. Лицар був дуже високим, але, стоячи на лавці, Тіурі виявився вищим за нього.

— Тіурі, я прийшов дещо тобі сказати, точніше — перепросити. Тепер, коли я бачу тебе знову, моя помилка видається мені ще безглуздішою. Прошу вибачення за все. Я був оскаженілий і засліплений жагою помсти. Звісно, це мене не виправдовує, але. Даруй мені!

— Так, звісно! — поспішив відповісти Тіурі, зістрибуючи з лавки.

Кров кинулася збентеженому юнакові в лице: чоловік, набагато старший за нього, до того ж відомий лицар, просить у нього вибачення.

Лицар Ристридин простягнув Тіурі руку і міцно потиснув. Дивно, але хлопцеві подобався очільник Сірих Лицарів, та водночас важко було збагнути, що він і його люди полювали на нього.

На мить обидва замовкли.

Ристридин спитав, чи не хоче Тіурі поснідати.

— З превеликим задоволенням, — зрадів хлопець, несподівано відчувши голод, — а котра нині година?

— Приблизно о пів на восьму. Ми всі поснідали. А Бенду та Арват уже рушили на пошуки слідів Червоних Вершників.

— Червоних Вершників?

— Так, слуги кажуть, що три дні тому декілька воїнів у червоному їхали на захід. Хтозна, може вони ще десь тут поблизу. Принаймні їх могли бачити інші.

— Я бачив двох, — сказав Тіурі, — близько тижня тому. Вони їхали через Велику Дорогу на захід.

Тіурі подумав, що вершники могли нишпорити десь поблизу, сподіваючись схопити його.

Немов читаючи думки хлопця, лицар Ристридин мовив:

— Після всього, що вони зробили, щоб звинуватити тебе, їм тепер треба переконатись у своєму успіхові.

— Я теж так вважаю.

Ристридин узявся за клямку, щоб відчинити двері, але виходити не поспішав.

— Що робитимеш, Тіурі?

— Снідатиму.

Та лицар продовжував дивитися серйозно.

— А потому?

— Поїду далі. я. я мушу їхати далі.

— Куди?

— Уздовж Блакитної річки.

Лицар Ристридин зробив крок уперед.

— Ти присягнув? — спитав він тихо.

— Так, лицарю.

— Не розпитуватиму тебе, та я думаю, що Лицар з Білим Щитом попросив тебе про щось. Не розповідай, я просто кажу те, про що подумав. Ти їдеш на захід, твоя мета — перейти гори і, можливо, потрапити до королівства самого Унавена. І Червоні Вершники прагнуть перешкодити тобі, як перешкодили лицареві Едвінему.

Лицар Едвінем! То ось як звали Чорного Лицаря з Білим Щитом...

Не чекаючи відповіді, Ристридин відчинив двері.

— Ходімо, — сказав він, — ходімо до Великої зали.

Вони йшли мовчки. Час від часу Тіурі поглядав на Ристридина. Той вгадав майже все про таємницю, але, певно, знав більше за юнака. Він знав Лицаря з Білим Щитом — Едвінема. Тіурі переповнювало бажання розпитати Ристридина, але він не встиг — герцог і лицар Евейн вийшли їм навстріч. Вони побажали обом доброго ранку і герцог запитав Тіурі, чи добре той спав.

— Ти все ще в рясі, — додав він. — Маю для тебе більш відповідний одяг.

— Дякую, — відказав Тіурі, — але, як на мене, подорожувати краще в цьому, не так впадає в очі.

— Ти маєш ховатися? Все одно в замку вже всі знають, що ти не монах! Одягни бодай кольчугу під свою рясу. Чи, може, думаєш, що це зайве?

— Було б чудово, — погодився Тіурі.

— Отже, ти збираєшся їхати далі. Коли?

— Якнайшвидше. Негайно.

— Не поспішай так, — зупинив його герцог. — Зачекай, доки не повернеться лицар Бенду з племінником. Може, вони принесуть потрібні тобі новини.

— Ти боїшся Червоних Вершників? — спитав лицар Евейн.

— Так, лицарю, і маю на те причини.

— Не сумніваюся. Звісно, вони могли піти на захід, через перевал і гори, але я так не думаю. У нашому королівстві вони навряд чи будуть бажаними гостями.

— А ви. ви з королівства Унавена? — трохи здивовано спитав Тіурі.

— Так, я лицар короля Унавена.

— Ви добре знали Лицаря з. лицаря Едвінема?

— Я служив йому до посвяти в лицарі. І належав до його дружини, коли він був обраний, щоб очистити Форготський ліс від розбійників. І лицар Ристридин був там.

— Форготський ліс? — здивувався Тіурі. Цієї назви він ніколи не чув. — Я не так багато знаю про королівство Унавена, — додав юнак.

— Прикро, що тут мало хто добре знає наше королівство. Але, можливо, усе зміниться тепер, коли більше люду з нашого королівства приїздить до королівства Дагоната. Я прибув сюди за дорученням короля Унавена, аби доправити листа з пропозицією дружби вашому королю.

Він повернувся до Ристридина та герцога.

— Ви