Читати книгу - "Після війни. Історія Європи від 1945 року"

Отож, тимчасом як наприкінці 1990-х років середня місячна зарплата в Польщі та Чеській Республіці вже наближалася до 400 доларів, у Білорусі, Україні та Румунії вона трималася на рівні 80 доларів; у Болгарії становила менше 70 доларів; а в Молдові — лише 30 доларів, і навіть цей середній показник справляв оманливе враження, оскільки поза межами столиці, Кишинева, прибутки були ще нижчі, а 48% населення країни все ще працювало на землі. І на відміну від Польщі чи навіть Болгарії, становище колишніх радянських республік не покращувалося: станом на 2000 рік кожен другий мешканець Молдови заробляв менше ніж 220 доларів на рік — тільки 19 доларів на місяць.

За таких умов єдиною надією молдован — так само як українців і навіть багатьох росіян поза межами великих агломерацій — було знайти роботу на Заході. Тож вони, насамперед жінки, у тривожних кількостях опинялися в руках злочинних угруповань, що переправляли їх у ЄС через Румунію та Балкани, у найкращому разі для роботи наймичками на виробництві або обслугою в ресторанах, а в найгіршому і набагато частіше — проститутками: у Німеччині, Італії чи навіть Боснії — обслуговувати багату клієнтуру з-поміж західних солдатів, управлінців та «працівників служб допомоги». Таким чином, молдовські та українські «гостьові робітники» випадково опинялися поруч із ромами на самому дні мультикультурного європейського вороху[590].

Жертви сексуальної торгівлі були переважно невидимі: як і попередні покоління білих мігрантів з європейського задвір’я, вони легко розчинялися в місцевій більшості, через що поліції та соціальним службам було так складно натрапити на їхній слід. Але більшість людей, яких французькі соціологи й критики почали називати les exclus («виключені»), було дуже добре видно. Цей новий нижчий клас складався з людей, які були «виключені» не так з роботи, як із «життєвих шансів»: це були люди, які застрягли на узбіччі економічного мейнстриму, чиї діти мали погану освіту, сім’ї ниділи в подібних до бараків багатоповерхівках на околицях міст, де не було магазинів, послуг і транспорту. У 2004 році Міністерство внутрішніх справ Франції дійшло у своєму дослідженні висновку, що в міських гетто, потерпаючи від соціальної ізоляції, расової дискримінації та високого рівня домашнього насильства, проживало близько двох мільйонів таких людей. У деяких таких quartiers chauds[591] безробіття серед молоді сягало 50%; найбільше потерпали молоді люди алжирського чи марокканського походження.

Дуже часто цей нижчий клас відрізнявся не лише кольором, а й віросповіданням. Бо в Європейському Союзі тепер було не тільки розмаїття культур, але й дедалі більше релігій. Християни залишалися в абсолютній більшості, хоча найчастіше були ними лише номінально. Євреї були представлені невеликою меншиною, а їхня кількість була значною тільки в Росії, Франції й набагато меншою мірою — у Великій Британії та Угорщині. Але індуси та насамперед мусульмани тепер становили велику й помітну частку населення в Сполученому Королівстві, Нідерландах і Німеччині, а також у великих містах Скандинавії, Італії та Центральної Європи. Крім того, з усіх представлених у Європі провідних світових релігій лише в ісламу стрімко зростала кількість прихильників.

На початку ХХІ століття у Франції проживало орієнтовно шість мільйонів мусульман (більшість — північноафриканського походження) та майже стільки ж — у Німеччині (переважно турецького або курдського походження). З огляду на майже два мільйони мусульман у Великій Британії (переважно з Пакистану та Бангладеш) й чисельні спільноти в країнах Бенілюксу та Італії, можна було припустити, що в усьому Євросоюзі разом мешкало близько п’ятнадцяти мільйонів мусульман.

Присутність мусульман у спільнотах, які доти були в абсолютній більшості світськими, актуалізувала складні питання соціальної політики: яким має бути ставлення до носіння релігійного одягу чи використання символіки в державних школах? Якою мірою держава має заохочувати (чи стримувати) окремі культурні інститути й можливості? Чи була правильною політика підтримки багатокультурних (а відповідно, по суті, окремішніх) спільнот, чи влада радше має сприяти й навіть змушувати до інтеграції? Офіційна політика у Франції захищала культурну інтеграцію та забороняла демонстрацію символів віросповідання в школах; в інших країнах, зокрема в Британії та Нідерландах, до культурних відмінностей та показового релігійного самовизначення ставилися толерантніше. Але громадська думка скрізь розходилася (див. розділ 23).

Те, що ці питання швидко опинилися у фокусі уваги національних урядів, а також були дедалі тісніше переплетені з дискусіями про імміграцію та надання притулку, стало наслідком того, що по всьому континенту ширилося занепокоєння щодо зростання нового покоління ксенофобних партій. Деякі з цих партій сягали корінням попередньої доби догматичної чи націоналістичної політики; інші — на кшталт напрочуд успішної Народної партії в Данії чи Списку Піма Фортейна в Нідерландах — з’явилися зовсім нещодавно. Але всі вони виявилися несподівано вправними у маніпулюванні «антиімміграційними» настроями.

Байдуже, чи вони, як Британська національна партія, виступали проти «етнічних меншин», чи, як у випадку Національного фронту Жана-Марі Ле Пена, об’єктами їхньої критики були «іммігранти» (у Німеччині віддавали перевагу терміну «іноземці» або «чужинці»), — ультраправі партії в ті роки мали на чому нарощувати свою популярність. З одного боку, через уповільнене зростання в поєднанні із вразливістю до сил глобальної економіки багато працевлаштованих людей опинилося перед такою фінансовою непевністю, якої на їхній пам’яті ще не було. З іншого боку, старі представники політичної лівиці більше не були спроможні гуртувати та мобілізувати це відчуття непевності під вивіскою класу: невипадково Національний фронт часто отримував найкращі результати в тих округах, які колись були опорою французької Компартії.

Для нової правиці зростання видимої та культурно чужої меншості в їхньому середовищі — і перспектива того, що ще більше іноземців претендуватимуть на доступ до годівниці добробуту або ж заберуть «нашу» роботу, щойно піднімуться шлюзи зі Сходу — стала вишенькою на торті. Стверджуючи, що «місця більше немає» або що їхні уряди віддали контроль над кордонами на користь «космополітичних інтересів» чи «брюссельських бюрократів», популісти-словоблуди обіцяли зупинити імміграцію, репатріювати «іноземців» та повернути державу її войовничим білим громадянам, які стали меншістю у власній країні.

На відміну від фашизму попередньої доби, ці нові прояви ксенофобії можуть здатися квіточками, хоча в Німеччині на початку 1990-х і прокотилася хвиля злочинів на ґрунті ненависті проти іноземців та меншин, яка змусила деяких коментаторів порушити ширші питання: Ґюнтер Ґрасс із осудом наголошував на егоцентричній байдужості західнонімецької політичної культури та короткозорому захопленні «незаслуженою» єдністю в країні, а також стверджував, що відповідальність за расове насильство (особливо в занепалих, вимерлих промислових містечках колишньої НДР, де антиімміграційні настрої відчувалися найсильніше) має