Читати книгу - "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"

На жаль, тут мене теж спіткала низка невдач. Я мав понад десяток розумних ідей, але жодна з них не вилилася в завершену конструкцію.

Більшість топив сам Кілвін. Вісім із моїх розумних ідей уже було втілено, іноді — понад сотню років тому. П’ять із них, як повідомив мене Кілвін, вимагали застосування рун, заборонених ре’ларам. Три з них були математично необґрунтовані, і він швидко начеркав пояснення, чому вони приречені на провал, заощадивши мені десятки годин часу, який інакше було би змарновано.

Одну з моїх ідей він відкинув як «відверто негодящу для відповідального рукотворця». Я заявив, що механізм, який скоротить час, потрібний на перезаряджання балісти, допоможе кораблям захищатися від піратства. Допоможе захищати міста від атак розбійників Ві Сембі…

Але Кілвін і чути про це не хотів. Коли його лице почало хмуритися, як грозова хмара, я швидко облишив свої ретельно сплановані аргументи.

Урешті всього дві з моїх ідей виявилися обґрунтованими, прийнятними й оригінальними. Але за кілька тижнів роботи я був змушений покинути і їх також, не в змозі зробити так, щоб вони працювали.

Кілвін відклав стилос і наполовину надписану латунну шестірню, а тоді повернувся обличчям до мене.

— Я захоплююся студентами, які думають про довговічність, ре’ларе Квоуте. Але тисяча років — це великий термін навіть для каменю, а для металу — тим паче. І я вже мовчу про метал, який інтенсивно використовують.

Ясна річ, я питав про Цезуру. Однак казати Кілвінові всю правду побоювався. Надто вже добре знав, що Майстер-Рукотворець не схвалює застосування рукотворства у зв’язку з будь-якою зброєю. Він міг високо оцінити якість виготовлення такого меча, проте не схвалив би мого володіння такою річчю.

Я усміхнувся й пояснив:

— Це не для якоїсь роботи. Мені просто стало цікаво. Під час мандрів мені показали меч, який був цілком робочий і гострий. Попри це, начебто існували докази, що йому понад дві тисячі років. Чи знаєте ви якийсь метал, здатний так довго не ламатися? А тим паче — зберігати гостроту?

— А… — Кілвін кивнув. Його лице здавалося не надто здивованим. — Є таке на світі. Можна сказати, давні чари. Або ж давні мистецтва, вже втрачені для нас. Ці речі розкидані по світу. Дивовижні прилади. Таємниці. Є чимало надійних джерел, які говорять про вічну лампу, — він широко змахнув ­рукою, показуючи на скляні півкулі, що були викладені на його робочому столі. — Кілька таких речей є навіть у нас в Університеті.

Я відчув у собі спалах цікавості й запитав:

— Яких речей?

Кілвін ліниво посмикав себе рукою за бороду.

— Я маю пристрій, повністю позбавлений сиґалдрії, який, схоже, лише поглинає момент кількості руху. У мене є чотири зливки білого металу, легшого за воду, який я не можу ні розплавити, ні пошкодити в якийсь спосіб. Шибка з чорного скла, один бік якої цілковито позбавлений фрикційних властивостей. Камінець дивної форми, що зберігає температуру, трохи вищу за температуру замерзання води, хай як спекотно довкола, — він знизав масивними плечима. — Ці речі є таємницями.

Я відкрив рота, а тоді завагався.

— Чи було б непристойно з мого боку попросити глянути на деякі з цих речей?

На тлі темної шкіри й бороди Кілвіна виділилася дуже білозуба усмішка.

— Ре’ларе Квоуте, прохання непристойними не бувають, — запевнив він. — Студент має бути допитливим. Я стривожився б, якби ти залишився байдужим до такого.

Здоровань-рукотворець підійшов до свого великого дерев’яного столу, так заваленого незавершеними роботами, що його поверхні майже не було видно. Відімкнув одну шухляду ключем, який дістав із кишені, й витягнув два тьмяні металеві кубики, трохи більші за гральні кості.

— Ми не уявляємо, як користуватися багатьма з цих давніх речей, — продовжив він. — Але деякі з них відзначаються надзвичайною корисністю, — Кілвін заторохтів двома металевими кубиками, наче костями, і вони приємно задзеленчали у нього в руці. — Це ми називаємо захисними камінцями.

Він нагнувся й поклав їх на підлогу за кілька футів один від одного. Торкнувся їх і дуже тихо промовив щось собі під носа — надто тихо, щоб я це розчув.

Я відчув ледь помітну зміну в повітрі. Спершу здалося, ніби у приміщенні холодає, та відтак до мене дійшло, в чім річ насправді: я не відчував променистого тепла горна, що жевріло в іншому кінці Кілвінового кабінету.

Кілвін невимушено взяв залізний прут, яким ворушив ­вогонь у горні, і добряче замахнувся ним на мою голову. Його жест був таким невимушеним, що заскочив мене абсолютно зненацька, і я навіть не встиг зіщулитися чи відсахну­тися.

Прут зупинився за два фути від мене, неначе наразившись на якусь невидиму перешкоду. Не пролунало жодного звуку удару, і він не здригнувся в Кілвіновій руці.

Я сторожко простягнув руку, і вона наштовхнулася на… порож­нечу. Безтілесне повітря переді мною неначе раптом затверділо.

Кілвін усміхнувся мені.

— Захисні камінці особливо корисні під час проведення небезпечних дослідів або випробування певного обладнання, — пояснив він. — Вони якимось чином створюють тавмічний і кінетичний бар’єр.

Я продовжив водити рукою по невидимому бар’єру. Він не був ані твердим, ані навіть щільним. Він трохи сунувся, коли я його штовхав, і здавався слизьким, як намащене маслом скло.

Кілвін спостерігав за мною. Його лице виражало легку веселість.

— Ніде правди діти, ре’ларе Квоуте, перш ніж Елодін висловив свою пропозицію, я думав, чи не назвати твій прилад, що зупиняє стріли, «Малий оберіг», — він злегка насупився. — Це, звісно, не зовсім точно, але точніше за драматичну маячню Елодіна.

Я завзято наліг на невидимий бар’єр. Він був щільний, наче кам’яний мур. Тепер, придивившись уважніше, я бачив у повітрі ледь помітне викривлення, неначе дивився крізь дещо недосконалу скляну шибку.

— Майстре Кілвін, це набагато краще за мій стрілолов.

— Це правда, — Кілвін примирливо кивнув і нагнувся, щоб підібрати камінці, знову бурмочучи собі під носа. Коли бар’єр щез, я трохи захитався. — Але твою кмітливість можна повторювати нескінченно. Цю таємницю — ні.

Кілвін підняв обидва металеві кубики на величезній долоні.

— Вони корисні, та ніколи не забувай: зиск рукотворцеві приносять кмітливість і обачність. Ми виконуємо свою роботу в реальному світі, — він зімкнув пальці на захисних камінцях. — Таємниці залиш поетам, священникам та дурням.

***

Попри невдачі деінде, моя наука в майстра Елодіна просувалася незле. Він заявляв, що мені, щоб удосконалитись як іменувачеві, потрібні лише час і самовіддача. Я приходив до нього і з тим, і з тим, а він користувався цим у дивні способи.

Ми проводили цілі години за загадками. Він змусив мене випити пінту яблучного бренді, а тоді прочитати «Богоявлення» Теккама від початку до кінця. Змусив мене три дні поспіль ходити з пов’язкою на очах, що, звісно, не покращило моєї успішності на інших предметах, зате нескінченно веселило Віла й Сіма.

Він спонукав мене перевірити, як довго я можу не спати. А позаяк я міг дозволити собі стільки кави, скільки заманеться, у мене вийшло майже п’ять днів. Хоча ближче до кінця я був доволі маніакальний і починав чути голоси.

А ще був інцидент на даху