Читати книгу - "Буря Мечів"

Бездоганний у своєму облямованому хутром плащі й наваксованих чоботах, сер Алісер Торн обернувся й мовив:

— А ось вам і перекинчик, мілорде. Байстрюк Неда Старка з Вічнозиму.

— Я не перекинчик, Торне,— холодно озвався Джон.

— Побачимо,— почувся голос. У шкіряному кріслі за столом, де зазвичай Старий Ведмідь писав листи, сидів невідомий — дебелий, широкоплечий, щокатий.— Так, побачимо,— повторив він.— Сподіваюся, ви не заперечуватиме, що ви — Джон Сноу? Старків байстрюк?

— Лорд Сноу — ось як він любить себе називати,— втрутився сер Алісер — сухорлявий, стрункий чоловік, міцний і жилавий, з сірими як кремінь очима, які зараз потемніли від задоволення.

— Це ви дали мені прізвисько «лорд Сноу»,— сказав Джон. Сер Алісер дуже любив нагороджувати прізвиськами своїх учнів, коли ще був військовим інструктором у Чорному замку. Старий Ведмідь відіслав Торна у Східну-варту-на-морі. «Ті, що з ним, певно, зі Східної варти. Птах таки дістався Пайка, і нам вислали підмогу».— Скільки людей ви привели? — запитав Джон у чоловіка за столом.

— Це я тут ставлю запитання,— мовив щокатий.— Вас звинувачують у порушенні присяги, боягузтві й дезертирстві, Джоне Сноу. Чи ви заперечуєте, що покинули своїх побратимів помирати на Кулаці Перших Людей і приєдналися до дикуна Манса Рейдера, самозваного короля-за-Стіною?

— Покинув?..— Джон мало не задихнувся від обурення.

Тут заговорив мейстер Еймон.

— Мілорде, ми з Доналом Ноєм піднімали це питання, коли Джон Сноу тільки повернувся до нас, і були цілком задоволені Джоновими поясненнями.

— Ну, а я не задоволений, мейстре,— сказав щокатий.— І волію сам вислухати ці пояснення. І я їх почую!

Джон притлумив гнів.

— Я нікого не покинув. Я поїхав з Кулака з Кворином Півруким на розвідку на Скімливий перевал. І до дикунів я пристав за його наказом. Піврукий побоювався, що Манс відшукав Ріжок зими...

— Ріжок зими? — пирхнув сер Алісер.— А змікул вам не наказували полічити, лорде Сноу?

— Ні, але велетів я полічив, як міг.

— «Сер»,— кинув щокатий.— Ви маєте, звертаючись до сера Алісера, додавати «сер», а звертаючись до мене — «мілорд». Я — Джанос Слінт, лорд Гаренхолу й командувач Чорного замку на той час, поки не повернеться Бовен Марш із гарнізоном. Звольте виявляти пошану! Не збираюся слухати, як з помазаного лицаря, доброго сера Алісера, глузує байстрюк якогось зрадника,— піднісши руку, він націлив м’ясистого пальця Джонові в обличчя.— Ви заперечуєте, що спали з жінкою-дикункою?

— Ні...— Джон досі горював за Ігриттою, тож не збирався відмовлятися від неї.— Ні, мілорде.

— Я так розумію, це теж Піврукий наказав вам порати цю немиту повію? — гмикнув сер Алісер.

— Сер! Ніяка вона була не повія, сер. А Піврукий наказав мені не опиратися, хай що дикуни захочуть від мене, але... Не заперечуватиму, що перейшов межу, що я... прихилився до неї.

— То ви зізнаєтеся в порушенні присяги,— сказав Джанос Слінт.

Половина братів з Чорного замку навідувалися час до часу в Кротівку — «відкопували підземні скарби» в борделі, знав Джон, але він не ганьбитиме Ігритти, прирівнюючи її до кротівських повій.

— Я зрадив свою обітницю з жінкою. Я визнаю. Так.

— Так, м’лорде! — насупився Слінт, і його щоки й подвійне підборіддя затрусилися. Він був дебелий, як Старий Ведмідь, і, без сумніву, стане такий самий голомозий, якщо доживе до Мормонтових років. Його чуприна вже поріділа наполовину, а йому ж бо не більш як сорок років.

— Так, мілорде,— сказав Джон.— Я їздив з дикунами і їв з ними, як і наказував мені Піврукий, і ділив хутра з Ігриттою. Але, присягаюся, я не перекидався на їхній бік. Я втік від магнара, щойно трапилася нагода, й ніколи не піднімав зброї проти братів чи проти держави.

Очиці лорда Слінта втупилися в нього.

— Пане Глендоне, сер,— наказав Слінт,— приведіть другого в’язня.

Сером Глендоном виявився той високий, який витягнув Джона з ліжка. Він рушив з кімнати, і з ним пішло ще четверо братів, і зовсім скоро всі вони повернулися з бранцем — маленьким побитим чоловіком землистого кольору, закутим по руках і ногах. У нього була єдина брова, волосся на лобі виступало мисом, а вусики на верхній губі більше нагадували розмазану грязюку; все його обличчя набрякло й покрилося синцями, і зуби здебільшого були вибиті.

Брати зі Східної варти грубо жбурнули бранця на підлогу. Лорд Слінт нахмурився до нього.

— Це про нього ти казав?

Бранець кліпнув жовтими очима.

— Ага.

Тільки тоді Джон упізнав Тарараха. «А він без своїх обладунків геть інша людина»,— подумав Джон.

— Ага,— повторив дикун,— це той боягуз, який убив Піврукого. На Льодоіклах, потому як ми вистежили решту воронів і повбивали їх, всіх до ноги. Ми б і цього прикінчили, але він вимолив своє нікчемне життя, запропонував пристати на наш бік, якщо ми його захочемо. Піврукий присягнувся, що сам боягуза закатрупить, але той вовчисько роздер Кворина на шмаття, а оцей йому горлянку розітнув,— він беззубо посміхнувся до Джона і сплюнув під ноги кров.

— Ну? — різко звернувся Джанос Слінт до Джона.— Ви це заперечуєте? Чи скажете, що Кворин наказав вам зарізати його?

— Він мені сказав...— Джон ледве вичавлював слова.— Він мені сказав робити все, що від мене вимагатимуть.

Слінт роззирнувся світлицею, обвів поглядом братів зі Східної варти.

— Цей хлопчисько думає, що я з воза головою вниз грьопнувся?

— Брехні не врятують вас, лорде Сноу,— застеріг сер Алісер Торн.— Ми від тебе таки отримаємо правду, байстрюче.

— А я сказав вам правду. Гарони вже ледве ноги тягнули, а Тарарах наздоганяв. Кворин велів мені прикинутися, що я хочу приєднатися до дикунів. «Хай що тобі велітимуть, не опирайся»,— сказав він. Він усвідомлював, що мене змусять його вбити. Тарарах усе одно збирався його зарізати, це він теж добре тямив.

— А тепер ви заявляєте, що великий Кворин Піврукий злякався цієї істоти? — пирхнув Слінт, глянувши на Тарараха.

— Всі бояться кістяного лорда,— буркнув дикун. Сер Глендон копнув його, і він знову замовк.

— Цього я