Читати книгу - "Танок драконів"

Морячка й розповідала їй легенди про химерних богів цього міста. «Ось палац Великого Вівчара. Ота вежа з трьома башточками належить Триголовому Тріосу. Перша голова пожирає мертвого, а з третьої з’являється відроджений. Гадки не маю, чим займається середня голова. Ось Каміння німого бога, а отам — вхід у Лабіринт творця візерунків. Лише той, хто зуміє знайти у ньому шлях, знайде і шлях до мудрості, кажуть жерці візерунку. Далі, на березі каналу, храм Аквана Червоного Бика. Що тринадцять днів його жерці перерізають горлянку біленькому теляті, а потім роздають жебракам миски крові».

Схоже, сьогодні був не тринадцятий день, бо на сходах храму Червоного Бика було порожньо. Брати-боги Семош і Селосо дрімали у двох храмах-близнюках обабіч Чорного каналу, з’єднані різьбленим кам’яним мостом. Перейшовши його, дівчинка спустилася в доки, перетнула Лахмітникову гавань і проминула напівзатоплені шпилі й бані Затонулого Міста.

Коли вона проходила повз «Веселий порт», звідти видибав гурт лісянських моряків, але повій дівчинка не побачила. «Корабель» стояв порожній і зачинений — лицедії, без сумніву, ще всі сплять. Але трохи далі, біля причалу, поряд з ібенським китобійним судном, вона помітила давнього друга Кет — Таґанаро, який перекидав м’яча з Касо, царем тюленів, а його новачок-гаманник працював у натовпі глядачів. Коли дівчинка на мить зупинилася — подивитися й послухати, Таґанаро її не впізнав, але Касо гавкнув і плеснув ластами. «Або він мене впізнав,— подумала вона,— або занюхав рибу». Вона поквапилася далі.

Заки вона дійшла до Фіолетової гавані, старий уже сидів у харчівні за своїм звичним столиком, перелічуючи монети в гаманці та сперечаючись із капітаном корабля. Над ним стояв високий худий охоронець. Низенький і товстий сидів біля дверей, де було добре видно всіх, хто заходить. Але це не мало значення. Дівчинка не збиралася заходити всередину. Натомість вона присіла на дерев’яні палі причалу за двадцять ярдів звідти; поривчастий вітер примарними пальцями шарпав на ній плащ.

Навіть такого холодного сірого дня у гавані завізно. Дівчинка побачила матросів, які блукали в пошуках повій, і повій, які блукали в пошуках матросів. Проминула пара бравів у своїй пошарпаній пишноті, тримаючись один за одного і п’яно шкутильгаючи, а при боці в них побрязкували клинки. Швидко пройшов червоний жрець у розмаяних вітром шарлатно-кармазинових шатах.

Був уже майже південь, коли вона врешті угледіла потрібну людину — заможного судновласника, якого вже тричі бачила зі старим. Рослявий, голомозий, огрядний, він був у важкому брунатному плюшевому плащі, облямованому хутром і підперезаному шкіряним паском, прикрашеним срібними місяцями й зорями. Після якогось нещасного випадку в нього не згиналася нога. Ішов він повільно, спираючись на ковіньку.

Він підійде не гірше за інших і навіть краще за багатьох, вирішила потворна дівчинка. Зістрибнувши з паль, вона рушила за ним. Дюжина кроків — і вона його наздогнала, наготувавши ножика. Гаманець у нього був на правому боці, на поясі, але заважав плащ. Вискочило лезо, швидко й чітко, один глибокий розріз на тканині — й чоловік нічого й не відчув. Її вправність, безсумнівно, викликала б усмішку в Рудого Роґо. Запхавши руку в проріз, дівчинка розрізала гаманець ножиком, набрала повний кулак монет...

Чоловік обернувся.

— Що...

Від цього руху її рука, яку вона не встигла відсмикнути, заплуталася у брижах його плаща. Під ноги їм обом посипалися монети.

— Злодійка!

Чоловік замахнувся на неї ковінькою. Дівчинка підбила його під хвору ногу, відскочила й, поки він падав, помчала геть, проминувши якусь мамусю з дитиною. З її жмені й далі сипалися монети й підстрибували на землі. «Злодійка, злодійка!» — летіли їй навздогін крики. Череватий шинкар, який проходив повз, незграбно потягнувся, щоб ухопити її за руку, але вона крутнулася, огинаючи його, промчала повз розсміяну повію і стрімголов кинулася до найближчого провулка.

Кет з каналів добре знала ці провулки, і дівчинка також їх не забула. Вона метнулася ліворуч, перестрибнула низьку стіну, перескочила через маленький канал, пірнула в незамкнені двері якогось запорошеного складу. На той час переслідування стихло, але краще не поспішати. Зачаївшись за якимись клітками, вона довго сиділа, обхопивши руками коліна. Чекала вона майже годину, а відтак вирішила, що вже можна виходити, вилізла по стіні будівлі на дах і дійшла по дахах аж до Каналу героїв. На цей час судновласник уже, мабуть, зібрав усі монети, підняв свою ковіньку й докульгав до харчівні. Може, зараз він п’є гарячу юшку в товаристві старого й нарікає на потворну дівчинку, яка спробувала вкрасти в нього гаманця.

Добрий чоловік чекав на неї в Чорно-білому палаці, сидячи на краю храмового басейну. Потворна дівчинка присіла поряд з ним і поклала на край басейну, рівно між ними, монетку. Була вона золота, з драконом з одного боку і королем з другого.

— Золотий дракон Вестеросу,— сказав добрий чоловік.— І як він у тебе опинився? Ми не злодії.

— Це була не крадіжка. Я взяла у нього одну з його монет, але залишила йому одну з наших.

Добрий чоловік усе зрозумів.

— А монетами в гаманці він розплатився з певним чоловіком. Незабаром у цього чоловіка зупинилося серце. Так було? Як сумно! — піднявши монетку, жрець укинув її у басейн.— Тобі ще вчитися і вчитися, але ти, можливо, не зовсім безнадійна.

Увечері він повернув їй обличчя Арії Старк.

Принесли їй і мантію — м’яку цупку мантію послушниці, чорну з одного боку й білу з другого.

— Одягатимеш її у храмі,— сказав жрець,— але ти маєш знати, що вона тобі поки що потрібна буде нечасто. Завтра підеш до Ізембаро й почнеш перше своє учнівство. Бери з підвалу одяг, який схочеш. Міська варта шукає одну потворну дівчинку, яка вчащає у Фіолетову гавань, тож тобі краще вдягнути інше обличчя,— він узяв її за підборіддя, повернув її голову в один бік, у другий, кивнув.— Цього разу, думаю, гарненьке. Таке саме гарненьке, як твоє справжнє. Хто ти, дитино?

— Ніхто,— відповіла вона.

Cepci

В останню ніч свого ув’язнення королева не могла заснути. Щоразу як вона заплющувала очі, то подумки поринала у завтрашній день. «У мене будуть охоронці,— казала вона собі.— Вони не підпустять до мене натовп. Нікому не дозволять мене торкнутися». Бодай це їй пообіцяв верховний горобець.

Але все одно їй було страшно. У день, коли Мірселла відпливла у Дорн, у день хлібних бунтів, золоті плащі стояли по всій дорозі, але люди прорвали їхні ряди, роздерли