Читати книгу - "Слова променистого ордену, Брендон Сандерсон"

Юнак очікував на тренувальному майданчику такого самого запустіння, як і в таборі загалом. Адже навіть на торжищах люду було не густо: під час Ридання кожен волів залишатися вдома. Але тут Каладін побачив подвижництво, яке сміялося й теревенило, сидячи на стільцях у підвісній галереї, що облямовувала тренувальний майданчик. Ченці шили навчальні — шкіряні — «кіраси», вряди-годи прикладаючись до чаш із темно-помаранчевим вином, які стояли на столиках поруч них. Галерея вивищувалася над подвір’ям достатньою мірою, щоб там було сухо.

Каладін зашкутильгав уздовж неї, вдивляючись в обличчя присутніх — але Загеля між них не знаходив. Він навіть зазирнув до того в кімнату, але там було порожньо.

— Мостонавіднику, він нагорі! — гукнула якась голомоза жінка-подвижниця, вказуючи на сходи в кутку, котрими капітан не раз і не два посилав охоронців перевірити дах, коли княжичі тренувалися.

Той подякував за підказку помахом руки й, підшкутильгавши до сходів, незграбно побрався нагору. Сходова кліть була тіснувата, тож парасольку довелося згорнути, і коли він вигулькнув з отвору на даху, йому на голову посіявся дощ. Крівля була з посадженої на затверділий крєм черепиці, а Загель лежав у гамаку, натягнутому між якихось двох стійок. Каладінові здалося, наче то громовідводи, й він подумав, що це, бува, небезпечно. Брезентовий навіс над гамаком залишав подвижника практично сухим.

Лежачи із заплющеними очима, Загель тихенько погойдувався, тримаючи гранчасту пляшку з міцним гону — спиртним напоєм із лавісового зерна. Каладін оглянув дах, оцінюючи свої шанси перетнути черепичний скіс, не впавши з нього й не зламавши шию.

— Мостонавіднику, ти бував на Чистозері? — озвався Загель.

— Ні, — відказав той, — але я чув про нього від одного зі своїх людей.

— І що ж ти чув?

— Це океан, але такий мілкий, що його можна перебрести.

— Сміховинно мілкий, — сказав Загель. — Немовби нескінченна лагуна всього кілька футів завглибшки. Тепла водичка, прохолодний вітерець — майже як удома. Не те що ця вільгла, холодна й забута Богом діра.

— То чому ж ти не там, а тут?

— Бо терпіти не можу всього, що нагадує мені батьківщину, придурку.

Он воно що.

— То чому ж завів про неї розмову?

— Бо ти дивуєшся, навіщо ми влаштували внизу власне маленьке Чистозеро.

— А я дивуюся?

— Звісно. Поглинь тебе, хлопче, Геєна! Тепер я знаю тебе досить добре, щоб розуміти: тобі не дають спокою всілякі умоглядні запитання. Ти мислиш не так, як прості списники.

— А хіба списники не можуть виявляти цікавість?

— Ні. Бо інакше їх або вбивають, або вони зрештою починають здаватися комусь із командирів занадто розумними, і їх переводять туди, де від них більше користі.

Каладін здійняв брову, чекаючи детальніших пояснень. Але зрештою зітхнув і запитав:

— Навіщо ви перегатили вхід на майданчик?

— А ти як гадаєш?

— Загелю, а ти усвідомлюєш, що неймовірно дратуєш людей?

— Еге ж.

І подвижник приклався до пляшки з гону.

— Гадаю, ви перегатили вхід на майданчик, щоб пісок не вимивало дощем, — сказав Каладін.

— Бездоганний умовивід, — кинув Загель. — Наче свіжа синя фарба на стіні.

— Не розумію твоїх ідіом, але байдуже. Я про те, що пісок навіщось зоставили на майданчику. Але чому було не сховати його — як-от перед великобурями?

— Ти знав, що осади Ридання випадають без крєму?

— Я…

Знав чи не знав? А до чого це тут?

— Це дуже добре, бо інакше він забрьохав би весь табір, — пояснив подвижник. — Хай там як, а такі дощики чудово миють.

— Ти хочеш сказати, що тренувальний майданчик перетворили на ванну?

— Аж звісно.

— І там миються?

— Ще б пак — але, звісно, не ми.

— А хто ж?

— Не хто, а що — піщинки.

Каладін, насупившись, поглянув зі звису на такий собі басейн унизу.

— Ми щодня залазимо туди, щоб збовтати пісок, — мовив Загель. — Той осідає назад на дно, а всяка гидота пливе за водою, й потоки дощівки несуть її за табірні мури. Тобі ніколи не спадало на думку, що пісок треба мити?

— Щиро кажучи, ні.

— А дарма. Його ж бо цілий рік хвицали смердючі ноги мостонавідників і не менш смердючі — але куди делікатніші — ніженьки світлооких. Такі, як я, розливали на нього юшку, а тварини пробиралися сходити до вітру або й по-великому. Тож помити той пісок не завадить.

— Навіщо нам узагалі ця розмова?

— Бо це важливо, — відказав подвижник, прикладаючись до пляшки. — Або й ні. Хтозна… Хлопче, ти прийшов, перебив мені відпочинок — тож хоч-не-хоч, а мусиш слухати мою балаканину.

— Ти мав би вирікати щось глибокодумне.

— Ти що, не чув, що я на відпочинку?

Каладін стовбичив під дощем.

— Ти часом не знаєш, де зараз королівський Дотепник?

— Той дурень, Порошок? На превелике щастя, не тут. А чому ти питаєш?

Каладін провів у пошуках Дотепника більшу частину дня — щоб мати з ким поговорити, — але, не знайшовши, купив із горя шауми в сиротливого вуличного торгівця.

Було смачно, але настрою не поліпшило.

І він, облишивши шукати Дотепника, натомість прийшов до Загеля. Але, схоже, припустився помилки. Каладін зітхнув і розвернувся до сходів.

— А що ти хотів? — гукнув йому вслід подвижник, розплющивши око і дивлячись гостеві в спину.

— Тобі коли-небудь доводилося обирати менше з двох лих?

— Щодня доводиться — тому я зараз і дихаю.

— Боюся, от-от має статися дещо страшне. Я здатен його відвернути, але весь жах у тому… що коли воно таки станеться, усім має поліпшати, — пояснив Каладін.

— Ти ба, — тільки й видобув Загель.

— Нічого не порадиш?

— Обирай те лихо, — промовив немолодий подвижник, поправляючи подушку, — після якого найкраще спатимеш уночі. — Загель заплющився й відкинувся в гамаку. — Шкода, що я й сам колись так не зробив.

Каладін покульгав сходами донизу. А спустившись, не став розкривати парасольку (бо все одно встиг промокнути) й натомість заходився копирсатися між розвішаного обіч майданчика інвентарю, доки не натрапив на списа — не тренувального, справжнього. А потім відклав милицю й забрів у воду.

Де став у бойову стійку і заплющив очі. Довкола падав дощ — розбризкував, доливаючи, воду в «басейні», сіяв по крівлі й барабанив по бруківці вулиці знадвору. Під його гнітючим напівмороком кортіло сісти й не рухатись.

А Каладін натомість затанцював із дощем — щосили стараючись не напружувати поранену ногу, послідовно перебирав списоборчі позиції, бризкаючи водою й шукаючи в звичних прийомах умиротворення й сенсу.

Але не знаходив ні того, ні того.

Втримувати рівновагу не вдавалося, ногу пронизував біль. Дощ не складав йому компанії, а тільки дратував. Ба гірше: вітер не віяв, і повітря здавалося затхлим.

Ноги спотикалися одна об одну, а прокручуваний навкруг себе спис незграбно вилетів із рук і пропелером шубовснув у воду. Сягнувши по зронене, Каладін зауважив, що подвижники поглядають на нього, і вирази їхніх облич різняться від здивованих до спантеличених.

Юнак спробував знову. Прості списоборчі прийоми. Без хитромудрих ката й іншої показухи. Один,