Читати книгу - "Танок з драконами"

«Строкатого Князя нема, — помітив Селмі. — Бурого Бена Бросквина теж.» Пан Барістан холодними очима окинув Кровоборода і подумав: «Лишень подаруй мені нагоду станцювати з тобою… тоді побачимо, хто сміятиметься останнім».

Наперед крізь юрбу спритним хробаком проліз Резнак мо’Резнак.

— Ви шануєте нас честю, Мудрі Хазяї! Їхня преосяйність цар Гіздахр щиро вітають наших друзів з Юнкаю. Ми розуміємо, що…

— Ось, розумійте.

Кровоборід витяг з лантуха відрізану голову і жбурнув її просто у підстолія. Резнак нажахано кавкнув і відстрибнув убік. Голова застрибала услід, лишаючи плями крові на підлозі лілового мармуру, потім покотилася і зупинилася аж у пониззі драконового престолу царя Гіздахра. Уздовж стін палати Мідні Звірі нахилили списи до бою. Гогор Велетень виступив, мов гора, поперед царського престолу, а Плямистий Кіт і Храз підсунулися до його боків, утворивши захисну стіну.

Кровоборід зареготав.

— Та вгамуйтеся! Мертві не кусаються.

Обережно, ледве дихаючи, підстолій підібрався до голови і сторожко підняв її за волосся.

— Це адмірал Гролео.

Пан Барістан зиркнув у бік престолу. Він служив стільком королям… і мимоволі уявив собі, як вони б відповіли на такий зухвалий виклик. Аерис сахнувся б нажаханий, найпевніше порізався б об леза Залізного Престолу, а тоді заверещав би до варти, щоб порубала юнкайців на шматки. Роберт заревів би по свого келепа, щоб у двобої відплатити Кровобороду його ж монетою. Навіть Джаяхаерис, котрого численні недоброзичливці вважали за слабкодухого, негайно наказав би схопити Кровоборода і юнкайських рабовласників.

Але Гіздахр сидів нерухомо, наче громом ударений. Резнак поклав голову на шовкову подушку в ногах короля і відступив на кілька кроків, скрививши вуста з огиди. Пан Барістан чув важкі квіткові пахощі підстолієвих парфумів навіть за кілька сажнів.

Мрець докірливо вирячився угору. Борода його стала брунатною од засохлої крові, але з шиї ще цебеніла червона цівочка. Схоже було, що знадобилося кілька ударів, щоб відділити її від тіла. Позаду палати прохачі почали потроху зникати. Один з Мідних Звірів зірвав личину яструба і заходився вибльовувати з себе сніданок.

Барістан Селмі за своє життя вдосталь надивився відрубаних голів. Але ця… вона належала старому мореплавцеві, з яким він перетнув половину світу — від Пентосу до Карфу і назад до Астапору. «Гролео був добрим жеглярем і доброю людиною. А мріяв лише якнайскоріше повернутися додому.» Лицар завмер у напруженому чеканні.

— Це… — нарешті вимовив цар Гіздахр, — оце… ми незадоволені, нам… як ми маємо розуміти…

Невільникар у червоному токарі видобув сувій пергамену.

— Я маю честь доправити це послання від ради хазяїв. — І розгорнув сувоя. — Тут написано: «Семеро увійшли до Меєрину підписати мирну угоду і побачити на власні очі святкові ігри у Дазнаковій ямі. На знак обіцяної їм безпеки нам надали сімох заручників. Жовте Місто жалобиться за своїм шляхетним сином Юрхазом зо’Юнзаком, котрого жорстоко замордували, поки він перебував гостем у Меєрині. Але за кров сплачують кров’ю.»

Гролео мав у Пентосі дружину, дітей, онуків. «Чому саме його з усіх заручників?» Джохого, Зух, Дааріо Нахаріс — усі вони очолювали відділи війська. Гролео ж був адміралом без флоту. «Невже вони тягли соломинки? Чи завважили Гролео за найменш цінного для нас? Такого, за котрого не мститимуться?» — спитав себе старий лицар. Та легше було поставити запитання, ніж знайти відповідь. «Мені бракує хисту розплутувати такі вузли.»

— Ваша милосте! — покликав пан Барістан. — Пригадайте, коли ласка, що вельможний Юрхаз загинув з прикрої випадковості. Він запнувся на сходах, намагаючись врятуватися від дракона, і був затолочений ногами власних рабів та супутників. Або ще перед тим серце його розірвалося з жаху. Загиблий був похилих літ і не вельми міцної статури.

— Хто це сміє розтуляти рота без царевого наказу? — запитав юнкайський вельможа у смугастому токарі, невеличкий чоловічок з малим скошеним підборіддям і надто великими для свого рота зубами, що нагадав Селмі зайця. — Невже славне юнкайське панство мусить слухати порожню брехню якогось охоронця?

І струснув перлами, що облямовували край його токару.

Гіздахр зо’Лорак, здавалося, не міг відвести очей від голови. Лише коли Резнак прошепотів щось йому на вухо, цар нарешті ворухнувся.

— Юрхаз зо’Юнзак був вашим верховним воєводою, — мовив він. — Хто з вас говорить за Юнкай зараз?

— Усі ми, — відповів заєць. — Рада хазяїв.

Цар Гіздахр нарешті віднайшов трохи мужності.

— Тоді всіх вас я мушу винуватити у цьому зухвалому порушенні нашого миру!

Йому відповів юнкаєць у панцирі.

— Наш мир не порушено. Кров’ю платять за кров, життям за життя. На доказ нашої довіри та поваги ми повертаємо трьох з ваших заручників.

Залізні лави позаду нього розступилися. Наперед випустили трьох меєринців, що чіплялися за свої токари — двох жінок та чоловіка.

— Пані сестро, — сухо вичавив з себе Гіздахр зо’Лорак. — Шановні родичі.

І махнув на скривавлену голову рукою.

— Приберіть оце з наших очей.

— Адмірал був людиною моря, — нагадав пан Барістан. — Чи не попрохають ваша препишність юнкайських послів повернути нам його тіло для належного поховання у морських хвилях?

Схожий на зайця вельможа поблажливо махнув рукою.

— Якщо таке бажання вашої преосяйності, то ми згодні. На знак нашої поваги.

Резнак мо’Резнак гучно прочистив горлянку.

— Не бажаючи завдати образи, все ж нагадаю, що їхня превисокість цариця Даянерис віддала вам… е-е-е… сімох заручників. Щодо тих трьох, які…

— Решта лишиться нашими гостями, — оголосив юнкайський вельможа у панцирі, — доки не буде знищено драконів.

У палаті запанувала тиша. Трохи згодом почалося бурмотіння і шепотіння, тихі прокльони, стримані лайки, наче шершні заворушилися у гнізді.

— Але дракони… — почав був цар Гіздахр.

— …є страшними чудовиськами, у чому всі переконалися в Дазнаковій ямі. Жоден тривалий мир неможливий, поки вони живуть на світі.

Відповів йому Резнак.

— Їхня препишність цариця Даянерис недарма зветься Матір’ю Драконів. Лише їхня преосяйність можуть…

Та Кровоборід обірвав його, презирливо скривившись.

— Її більше нема. Згоріла чи зжерли. Крізь її потрощений череп вже бур’ян виріс.

Його слова зустріло страшне ревище. Одні почали галасувати і лаятися, інші — тупотіти ногами і свистіти на знак згоди. Щоб знову стишити палату, Мідним Звірям довелося щосили гатити п’ятами ратищ по підлозі.

Пан Барістан ані на мить не зводив очей з Кровоборода. «Він прибув пограбувати і сплюндрувати місто, а Гіздахрів мир позбавив його здобичі та втіхи. Тепер