Читати книгу - "Слова променистого ордену, Брендон Сандерсон"

Але все це були просто здогади, а Шаллан потребувала конкретики — якихось слідів.

Полог намету знову відкинули. Знадвору похолодало. Невже дощ посилився?

— Геєно вогненна! — лайнувся новоприбулий — худорлявий чоловічок у формі розвідника. — Ви бачили, що там коїться? Навіщо ми розпорошили свої сили, перейшовши на прилеглі плато? Хіба ми не планували оборонятися?

— Що маєш повідомити? — урвала його Інадара.

— Дайте рушника й аркуш паперу, — попросив розвідник. — Я обійшов центральне плато з південного боку й намалюю, що бачив… але Геєна забирай! Ваша Світлосте, вони метають блискавки. Стріляють ними! Це божевілля. Та як же нам битися з такими почварами?

Шаллан домалювала останнє плато й, опустивши перо, відсторонилася, присівши навпочіпки. Вона зобразила практично всі Розколоті рівнини. Але що з того? Навіщо це все?

— Ми вирушаємо на центральне плато з експедицією, — оголосила Інадара. — Ясновельможний Ренаріне, нам знадобиться ваш захист. У паршендійському місті ми, певне, натрапимо на старих або трударів, а Його Ясновельможність Далінар наказував оберігати мирне населення. Там можуть дещо знати про Присяжну браму. А коли ні, можна вриватися в помешкання, шукаючи підказок.

«Це надто довго», — подумала Шаллан.

Новоприбулий розвідник підступив до великої мапи й, нахилившись, роздивлявся її, паралельно витираючись рушником. Дівчина люто зиркнула на нього — якщо він закапає плоди її старань дощівкою…

— Тут помилка, — зронив чоловік.

Яка ще помилка? У її шедеврі? Не може такого бути!

— Де? — спитала змучена Шаллан.

— Ось це плато, — відповів розвідник, показуючи пальцем. — Воно не довге й вузьке, як у вас, а ідеально кругле й розташоване на чималій віддалі від прилеглих зі сходу та заходу.

— Це малоймовірно, — заперечила Шаллан. — Бо інакше… — І закліпала очима.

Бо інакше закономірність буде порушено.

***

— Гаразд. Знайди для Її Світлості Шаллан загін солдатів і виконуйте її розпорядження, — сказав Далінар, обертаючись і прикриваючись рукою від вітру.

Ренарін кивнув. На щастя, він, не заперечуючи, надягнув у битву Сколкозбрую й не став наполягати, що залишиться з Четвертим мостом. Останнім часом князь заледве міг збагнути цього хлопця… Буря забирай! Далінар іще зроду не бачив, щоб той, на кому Сколкозбруя, мав незграбний вигляд — але молодшому синочку це таки вдалося. Пасмо гнаного вітром дощу відлетіло. Вологий обладунок Ренаріна віддзеркалював синє ліхтарне світло.

— Іди, — промовив Далінар. — І захищай учених, які вирушать виконувати цю місію.

— Я… — відказав княжич. — Батьку, я не знаю…

— Ренаріне, це не прохання! — гримнув на нього той. — Роби, як велено — а ні, то віддай цю бурекляту Збрую тому, хто робитиме!

Хлопчина відсахнувся й, брязнувши металом, відсалютував. А Далінар указав на Ґаваля, який вигукував накази, збираючи бійців у загін. Ренарін подався до нього, і обидва рушили геть.

Прародителю бур. Небо темнішало й темнішало. Незабаром їм знадобляться фабріали Навані. Вітер налітав поривами, обдаючи дощем — аж надто сильним, як на звичну для Ридання мжичку.

— Треба припинити оті співи! — гукнув на ходу Далінар, перекриваючи його шум.

Князь прямував до краю плато в супроводі офіцерів і вістових, а також Рлайна та кількох охоронців із Четвертого мосту.

— Паршмене, це вони насилають цю бурю?

— Гадаю, так, ясновельможний Далінаре!

На тому боці провалля Аладарова армія вела відчайдушну битву проти паршенді. Спалахували залпи червоних блискавок, але з поля бою доповідали, що паршенді не вміли давати їм раду: ця зброя могла бути дуже небезпечною для тих, хто стояв поряд, але виявлялася не такою вже й грізною, як здавалося попервах.

А от у ближньому бою, на жаль, ці новоявлені паршенді не йшли в жодне порівняння з колишніми. Ворожа група, крадучись до прірви, витолочила тамтешній загін списників, мов білошипник — латку папороті. Вони билися з небаченим за весь час вилазок по яхонтосерця шаленством, а їхня зброя викрешувала червоні спалахи.

Залишатися стороннім спостерігачем було непросто, але Далінарове місце було не там, де кипіли баталії. Не сьогодні.

— Аладарів східний фланг потребує підкріплення, — промовив Холін. — Що в нас у резерві?

— Легкоозброєна піхота, — відказав генерал Хал, який був у самому лише мундирі — Сколки вдягнув його син, що воював у армії Ройона. — І П’ятнадцятий батальйон Себаріалових списників — але ми берегли їх для ясновельможного Адоліна…

— Обійдеться й без них. Давайте списників сюди — потрібно укріпити Аладарову позицію. І звеліть йому пробитися до тих паршенді, що в тилу, й за всяку ціну зав’язати бій зі співунами. А що там у Навані?

— Пристрої готові, Ваша Ясновельможносте, — доповіла вістова. — Вона запитує, звідки їй починати.

— З Ройонового флангу, — не роздумуючи, відказав Далінар — бо відчував, що саме в тому місці назріває катастрофа.

Промови промовами, але навіть із Халовим сином, який бився на тамтешньому фронті, Ройонові війська були найгірші з наявних. Щоб укріпити їхню боєздатність, Телеб посилав туди Себаріалові загони, які діяли напрочуд ефективно. Сам їхній головнокомандувач був іще тим воякою, але винаймати потрібних людей він умів — на це йому незмінно вистачало хисту, як нікому іншому. Хоча про себе Себаріал, певне, гадав, що Далінар цього не знає.

Досі чималу частину Себаріалової армії тримали в резерві, але тепер на поле бою вийшли всі до останнього вояка.

Далінар подався назад до штабного намету, дорогою проминувши Шаллан, Інадару, кількох мостонавідників і загін солдатів (був там і Ренарін), які підбігцем перетинали настил, прямуючи на завдання. Щоб дістатися куди треба, їм доведеться обігнути південне плато — оминаючи битву, що точилася неподалік. Нехай направить Келек їхній шлях!

А змоклий до самих кісток великий князь крокував уперед під дощем, читаючи перебіг битви за тим, що бачив на флангах. Як він і очікував, його війська переважали ворога за чисельністю — але тепер, із цими червоними блискавицями, на такому вітрищі… Паршенді легко рухалися крізь пітьму та шквали, а от люди послизалися, мружили очі й потерпали від ударів стихії.

А втім, алеті не подавалися. Але вся біда в тому, що наразі їм протистояла лише половина паршенді. А от якщо в атаку піде й друга, його людям доведеться по-справжньому непереливки. Проте решта ворогів не нападали — певне, вважаючи отой свій спів за щось важливе: створюваний у такий спосіб вітер видавався їм згубнішим і смертоноснішим для людей, ніж проста участь у битві.

І Далінара це дуже страшило — адже найгірше чекало попереду.

— Мені шкода, що ти мусиш гинути ось так.

Стікаючи дощівкою, Холін застиг на місці. Він обвів очима почет вістових, ад’ютантів, охоронців і офіцерів.

— Хто це сказав?

Ті заперезиралися.

Стривай-но… Він упізнавав цей голос, хіба ні? Знайомий тембр…

Так, він чув його вже багато разів —