Читати книгу - "Українське письменство"

Додамо тут тільки одно міркування з приводу слова «зразок». Я. Савченко, видимо, не знає тієї літератури, яку знають т. Луначарський і М. Хвильовий, а тому і висловлюється не скрізь і не завжди обережно. Річ у тому, що про античне мистецтво, як про «норму» і «освячений геніями» «зразок» для сучасності, давно вже не говорить ні один із «оборонців» греко-римської давнини. Ті часи, коли античність сприймалася «без контролю і критики», минулися остаточно з кінцем XVIII століття. Уже перші роки XIX ст. принесли нам працю і постать такого гострого критика античної традиції, як Б. Нібур. А коли б Я. Савченко перш ніж сідати за свій непатмоський апокаліпсис перегорнув відповідні (і далеко не зайві для його теми) матеріали, він би знайшов у одного з найвидатніших, європейського масштабу і значення, проповідників античності такі справедливі і влучні слова:

«Ми всі, що працюємо на ґрунті античності, свідомі всієї ваги й користі нашої праці для сучасників і нащадків, всі ми в один голос протестуємо проти того погляду, який накидають нам інколи надміру щирі («не по разуму усердные») спільники, а частіше — нетямущі або безсовісні супротивники. Ми не маємо жодного наміру повертати до того, що було. Наші очі дивляться не назад, а вперед. Коли дуб… глибоко пускає коріння в землю, то не тому, що хоче в землю врости; а тому, що з тієї глибини бере він силу, яка гонить його вгору і дає йому переростати всі інші, що лише поверхнею живуть, кущі і трави. Античність повинна бути не нормою, а живущою силою («живительной силой») сучасної культури»[150].

Так, вочевидячки, мислить і Хвильовий. Перше європейське відродження — на його думку — занадто ще стояло під знаком християнського світогляду і аскетичного ідеалу. Гуманісти раз у раз ішли на службу християнському упокоренню, терпливості і містиці. Цицерон не переміг Галілеянина і, уживаючи терміну Блаженного Ієроніма, не цицероніанцями, а назареями бували часом і великі представники європейського відродження, як Піко Мірандола в Італії і Шварцерет-Меланхтон в Німеччині. Сподіваючись відродження нового, Хвильовий згадує про етичний ідеал еллінської давнини, про життєрадісність греко-римського мистецтва, згадує про них, як про антидот християнській «терпливості й покорі», готовий пронизати ними все майбутнє мистецтво пролетарське. Він сприймає життєрадість античну, як зерно, що з нього прорости має пишна рослина соком віків напоєної і при тому світлої, не пригніченої внутрішньо життєтворчості.

Тільки це і значить формула: «Європейське відродження плюс життєрадісне греко-римське мистецтво». Мова йде не про повертання очей назад, не про ідейну «рокоходію», а про зміцнення елементів греко-римського світопочуття у відродженні новому, в інтересах майбутності. А що всякий розвиток приводить до «складніших, а тому і вищих явищ життьових» та що «вищі стадії розвитку перед нами, а не позад нас» — це знає не тільки Фукс, автор праці про мистецтво, на яку Я. Савченко посилається. Знає це і Хвильовий, — інакше, мабуть, не вглядався б він з такою тугою в обличчя наших часів і з такою вірою — в лице прийдешності…

Так само не доведеним лишається і друге твердження, з якого виходить наш критик, нападаючись на книжку Хвильового. Не доведено, що позитивна оцінка античного мистецтва в «Камо грядеши?» свідчить про поверхове розуміння історичного процесу і навіть за втрату будь-яких перспектив. Той, хто йде вперед і хоче знати, оскільки він вперед посунувся, мусить раз у раз озиратися на перейдену путь. Хто намічає програму роботи, мусить відзначати все досі пророблене і давати йому оцінку. Отже, і концепція Хвильового, його прокидання шляхів азіатського ренесансу мусить базуватися на критичній оцінці нинішнього плужансько-жовтнівсько-гартянського фронту, його методів та принципів праці. Подібно до того, як кожна програма громадська є разом з тим і історична теорія, — а це ми знаємо давно, ще з книжки проф. Р. Ю. Віппера «Общественные учения и исторические теории XVIII—XIX вв»., — так і нове прямування літературне завжди сполучене з критичною переоцінкою літературних цінностей минулого. Кожна школа відшукує собі предтеч і попередників, в свій час не помічених або не оцінених належно. Т. Я. Савченко може пригадати, як розвиток психологічного роману у Франції спричинився до популярності затертого було другорядними і третьорядними літературними іменами Стендаля, або, щоб не ходити за прикладами далеко, як зростання російського символізму піднесло на п’єдестал Тютчева і Фета, з яких, особливо з Фета, ще порівнюючи недавно глузували читач і критик. А раз критична переоцінка традиції і літературна (чи взагалі мистецька) програма є дві сторони того самого життьового інтересу, — то і нова, незвична для нашої революційної літератури висока оцінка греко-римського мистецтва у Хвильового може свідчити не про відсутність перспектив, а, навпаки, про їх широту і далекосяжність. Коли дуб жене коріння вглиб, то це значить, що його верховіття здіймається вгору.

Але, передбачаю, тут т. Я. Савченко почне протестувати. Конкретно: «Що може дати греко-римське мистецтво?» Адже ж воно є плід давно пережитих умов економічних, іншої, ніж наша, техніки, іншого розподілу праці, іншої соціальної структури. «Наша культура, — скаже він, — нічого спільного не має з античним світом не тільки абсолютно, але й відносно (!) ні в економіці, ні в соціальній структурі, ні в відчуваннях часу і простору, ні в загальному, так мовити б, космічному тонусі».

Думка сформульована гостро, виразно, недвозначно, — але, на жаль, вона слабо в’яжеться з другими формулами Савченка. Так, на стор. 15 наш критик визнає, що в свідомості європейського людства антична культура довгий час жила як «колосальна традиція» (та невже ж вона так до останку вивітрилась?). Сторінкою вище він погоджується, що в духовній історії європейських народів були епохи буяння й розцвіту — під могутнім повівом і впливом античного генія (невже від тих епох не залишилося жодного сліду?). Тепер ми, — каже наш критик, — переросли давній світ, Еллада стала для нас символом прекрасного минулого, але і нині, — несподівано прохоплюється у