Читати книгу - "Фауст. Трагедія"

Ф а у с т   і   М е ф і с т о ф е л ь виходять.

М а р ґ а р и т а

Мій Боже, що за чоловік!

Він думав, думав цілий вік,

А я ж — дурнісіньке дівча,

Лиш слухаю, як він навча.

О Ґретхен, Ґретхен, бідна ти,

І що він міг в тобі знайти?

ЛІС І ПЕЧЕРА[71]

Ф а у с т

(сам)

Високий духу, дав мені ти все,

Усе, чого просив я. Недаремно

Мені явив ти лик свій пломенистий.

Природу дивну дав мені в уділ,

Дав силу — почувать, зажить її,

Не подивлять споглядачем холодним,

А глибоко у надра таємничі,

Немов у серце друга, зазирнути.

Ти показав всю безліч животвору,

Навчив мене вбачать своїх братів

В воді, в повітрі, в тихому гаю[72].

Коли в бору реве-бушує буря

І падає стовбур'я дужих сосен,

Ламаючи і тлумлячи сусідів, —

Аж хряскотом одгримує од гір,

Ведеш мене ти в зáтишок печери

Й показуєш мені мене самого —

Які дива таяться в мене в грудях.

А як засяє місяць-білозір —

Леліють в блиску лагіднім навколо,

На брилах скель і у гіллі вологім,

Часів прадавніх постаті сріблисті, —

І м'якша пал суворий споглядання.

Ох, для людей ніщо не досконале,

Вже бачу я. Ти дав мені в цім щасті,

Що до богів мене все ближче зносить,

Супутника, що став вже необхідним,

Хоч він зухвало й холодно знижає

Мене в моїх очах і обертає

Одним слівцем твої дари у нíвець.

Роздмухує в мені він ярий пломінь

До видива прекрасного того.

Я рвуся од жаги до насолоди,

І в насолоді я жаги жадаю.

М е ф і с т о ф е л ь

(приходить)

І хто таки кумедно так живе?

Чи скоро вже тобі це все обридне!

Раз спробувать — воно іще догідне,

А там розшукуй щось нове.

Ф а у с т

Ти знов завзявсь нагнати нуду?

Чи більше нічого робить?

М е ф і с т о ф е л ь

Ну, ну, не буду більш, не буду,

Бо ти ладен вже бучу збить.

Різку, тяжку, примхливу маєш вдачу.

Розстанемось — то небагато втрачу.

Кручусь-верчусь для тебе день при дні,

А що тобі у лад, що ні —

Того тобі по носу не побачу.

Ф а у с т

Ти що ж, за витівки всі злі

Од мене й дяки ще б хотів?

М е ф і с т о ф е л ь

А як, злиденний син землі,

Без мене б ти і животів?

Чи ж од уяви злої тлі

Я не зцілив твоїх чуттів?

Коли б не я, ти взагалі

Вже в безвість був би полетів!

Чого ж отут, в тісній печерній щілі

Сидиш, мов пугач на могилі?

Забивсь у вогку мшедь, у скель ослизлу цвіль,

І, наче жаба, смокчеш щось відтіль…

Аж сміх бере од цих химер.

Ні, доктор ще в тобі не вмер.

Ф а у с т

Чи знаєш ти, яку снагу живущу

Відчув я тут, зайшовши в дику пущу?

Коли б ти тільки міг збагнуть,

То ти мені, як чорт, позаздрив би, мабуть.

М е ф і с т о ф е л ь

Розкóші неземні, божисті! —

Лежать вночі десь на скалі росистій,

І землю, й небо яро обіймати,

Себе до Бога гордо підіймати,

До надр землі пустить чуттів коріння,

Вмістить в собі всіх шести днів творіння,

Утіхами незнаними упиться,

В любовнім захваті в природі всій розлиться,

Земних позбувшись тягарів,

І ввесь небесний цей порив

(робить сороміцький жест)

Ось цим, пробачте, завершиться,

Ф а у с т

Бодай тебе!

М е ф і с т о ф е л ь

               Не до смаку те диво?

Бодайкаєш ти надто соромливо!

Од того в'януть всі невинні уші,

До чого прагнуть всі невинні душі.

Я не хотів тобі заборонити

Себе самого часом одурити, —

Та в тебе ж витримки не гурт.

Я бачу, ти от-от схибнешся

І знов знеобачки зірвешся

В жахних марінь шалений нурт.

Облиш це все! А там твоя кохана

Десь сохне-в'яне од нудú,

Все виглядає милодана,

Що покохала назавжди…

Любов'ю перш так яросно бурлив ти,

Як бистрень навесні, в час танення снігів.

Любов їй в серце перелив ти,

І струмінь твій ізмеженів.

Ніж тут лісним царем бродити

По диких нетрях навмання,

Вертайся те дівча-бідня

За всю любов нагородити.

Помалу-малу йде їй день;

Стоїть край вікнá, зорить в неба муть,

Де хмари хмурі над муром пливуть…

«Чому я не пташка?» — їй тільки й пісень

І день і ніч, і ніч і день…

То звеселіє, то хмурніє знов,

То вдариться у плач,

То ніби вщухне… От бач,

Яка там любов!

Ф а у с т

Змія! Змія!

М е ф і с т о ф е л ь

(до себе)