Читати книгу - "Обраниця чаклуна, Олеся Лис"

Обстановка змінилася до невпізнавання. Від речей Торнеда нічого не залишилося, як і від пожитків Каора.

Напевно, слід обуритися, що так безжально викинули все, що колись належало батькові Касії. Але я не можу. Адже потім його кімнату займав опікун... спав на цьому ліжку, розважався зі служницями, плани свої мерзенні обмірковував...

Втім, колишній лорд Отгріф не рідний мені батько, я його майже не пам'ятаю, а у свідомості живуть теплі почуття лише завдяки спогадам. А ось страх і ненависть до Езерта Каора мої особисті. Ще свіжі та досі відчутні.

Зайнята думками, навіть не помічаю, як ми опиняємось біля ліжка, і чоловік опускає мене на чисті простирадла, що пахнуть свіжістю.

Ліжко, до речі, нове. Цілковито. Без вишукувань та помпезного балдахіна. Звичайне. З різьбленим узголів'ям. Але величезне. Страшенно величезне.

― Не бійся, ― його руки тягнуться до вузла на моїх грудях.

І щось таке прокидається у моїй душі, що дозволяє йому безперешкодно зняти мій останній захисний бастіон. Якесь умиротворення, спокій та відчуття, що все йде, як треба.

Немов блискавка у свідомості прослизає спогад. Квіти ріїду! Їх ще називають квітами нареченої.

Дівчат споконвіку купали перед першою ніччю у відварі з цих рослин. Вони заспокоювали хвилювання, знімали напругу і дозволяли нареченій повністю відкритися перед обранцем, не відчуваючи хибного сорому.

Теплі руки проходять по голій шкірі, ковзають, заспокоюють, пестять.

Глибоко зітхаю…

І переводжу погляд на стелю.

Не можу дивитись на Сіварда, просто не можу. Відчуваю, що чоловік акуратний і стриманий, бачу, що береже мене, намагається не завдавати болю, навіть намагається розпалити у мені пристрасть. Тіло піддається вмілим рукам. Але в глибині душі прокидається відчуття чогось неправильного, не такого, і це заважає повністю віддатися на волю почуттів. Адже ця ніч повинна відбуватись між тими, в кому живе кохання. Ця ніч має поєднувати тіла та душі. Ми ж виконаємо лише першу умову. А наші душі наче дві сфери, що обертаються по власних орбітах ― не перетнуться ніколи.

А потім чоловік стирає солоні краплі з моїх щік, коли гострий біль пронизує там, усередині... Втішає. Заколисує. Немов дитину гладить великими долонями по напруженій спині.

І доглядає сам. Не кличе служницю. Сам змиває невинну кров зі стегон, обмиває покрите потом тіло, перевдягає у свіжу сорочку зі своїх особистих запасів. Навіть постільну білизну змінює сам. Наче відчуває, що я нікого не хочу зараз бачити, навіть Тенту.

А потім укладає у ліжко. Влаштовує мою голову на своїх грудях, ніби вже мільйон років так робить, і спокійнісінько засинає, обвивши мою талію важкою рукою. Мірний стукіт його серця під моєю щокою присипляє. Я розслабляюся, обм'якаю і теж дозволяю свідомості вирушити в царство мрій.

Але через кілька годин прокидаюся від спеки, що охоплює все тіло. Розліплю опухлі від сліз повіки і ледве не скрикую від страху. Моє тіло ширяє. Парить над ліжком. А кінчики пальців, долоні, передпліччя палить наче вогнем. Все тіло пече. Але руки ще й палають. Буквально палають. Наче охоплені вогнем.

― Сівард! Сівард Кінллоу! ― тихо кличу чоловіка, намагаючись приборкати страх. Але жалюгідний схлип таки зривається з губ, хоч як я намагаюся його заглушити. Мені страшно. Дуже. Єдине, що я знаю ― не варто нервувати, плакати та бояться. Потрібно дихати рівно і розмірено. Спокійно. Відраховуючи вдихи.

Намагаюся контролювати себе і більше не схлипувати.

― Сівард! ― Знову кличу.

― М-м-м? ― кудлата голова відривається від подушки. Крижані очі моментально скидають пелену сновидінь і зустрічаються зі зляканими моїми.

― Почалося… ― видавлюю.

Вогонь усередині стає спекотнішим.

Сильні руки миттю спускають мене вниз, притягують до твердих чоловічих грудей. 

― Все добре, маленька… ― шепоче Сівард.

Його прохолодне тіло перетягує частину вогню, поглинає його, приносить полегшення…

― Відкрийся поклику! Відпусти себе, ― його губи майже торкаються моєї скроні.

― Я не можу… ― ледь чутно схлипую. ― Мені страшно.

― Зможеш, маленька. Ти зможеш! ― Упевнено вимовляє чаклун.

 Мені хотілося б бути такою ж впевненою, відчувати силу свого дару і мати знання, як з ним упоратися. Але це не так. Я зараз просто розгублена маленька дівчинка, якій боляче і страшно, і гірко. Тому що я цілком можу уявити, які можуть бути наслідки неприборканого дару.

― Подивись мені в очі Кассі. Подивися! ― наказує чоловік.

Я підкоряюся йому. Беззаперечно підкоряюся. Зараз, як ніколи, відчуваю його міць… А ще захист і жорсткий, непохитний контроль. Він не допустить лиха...

Підіймаю погляд і поринаю в сріблястий вир його очей. Намагаюся не помічати, як довкола нас виростає щільна вогненна стіна.

― Відкрийся поклику. Впусти!

― Не можу, ― шепочу одними губами. ― Він мене спалить…

― Ні, не спалить! ― вимовляє Сівард. ― Вір мені!

Дивлюсь і дивлюся в його обличчя. Вивчаю кожну рисочку, кожен найменший вигин брови, похмуру зморшку між бровами, уперті складки в куточках рота.

― Вір, ― знову повторює.

Несміливо киваю.

Жар обпікає грудьми. Там, де тривожно б'ється серце. Немов не кров біжить по венах, а окріп. Це так дивно та незвично. Страшно... але водночас інтригуюче.

Бачити магію навколо себе, бути під її впливом це одне. А відчувати, усвідомлювати, як вона зароджується у твоєму тілі, у твоїй душі ― зовсім інше. І не окріп тече по венах, а вона, магія. Гаряча і палаюча, наче лава з надр.

Зусиллям волі розслабляюся, обм'якаю в руках чоловіка, відпускаю на волю свідомість та знімаю контроль із тіла. Мене пронизує електричним струмом. Напруга прокочується хвилею від маківки до п'ят, змушує вигнутися дугою, відкинутися на руку чоловіка, розкинути в сторони руки й, нарешті, почути, впізнати його, голос Джерела. Розкуштувати на смак його силу, його енергію. Стати провідником.