Читати книгу - "Якщо полюбиш прокляття"

Стоп. Міліціонера помітила запізно. Він махнув жезлом. Молоденький, високий, стрункий.

Чого злякалася? Він не зробить нічого поганого.

Загальмувала, зупинилась. Далекувато, та це байдуже.

Вийшла. Швидко, але не занадто кваплячись, попрямувала назад, до нього. Незвична хода (привабливо-жіночна, розкута й водночас велична) розвеселила її саму, тому спитала на диво безтурботно:

— Щось трапилось?

— Ви їхали занадто швидко, дамочко.

Такий молодий, а вже суворий.

У відповідь засміялась:

— Ви мене порадували!

Сторопів:

— Чим це?

— Невже з нашої купи металобрухту можна вичавити хоч якусь швидкість? Тим паче недозволену!

Окинув поглядом старенькі запилені «Жигулі». Мовив привітніше:

— І гума у вас щось… не теє…

— Ой! Маєте рацію! У всьому! — її очі сипонули сузір’ям веселих леліток. — Життя безжалісне: зношуються і покришки, і люди. Люди навіть швидше.

Даїшник усміхнувся:

— Ви дивіться… Обережніше, шановна. З такою гумою небезпечно…

— Обіцяю: сьогодні ж увечері покину і стару машину, і чоловіка разом з нею!

— Жартівниця!

Але вона не жартувала. Просто прийняла рішення. Сіла за кермо, обличчя палахкотіло.

— Що там? — забуркотів ззаду сонний Федір.

— Нічого, — відповіла недбало, зосереджуючи увагу на педалях і дзеркалі заднього огляду.

Огнеслава вже одного разу зробила себе. Такою, як схотіла. Свавільною чаклункою, неймовірно красивою і…

Невже нещасливою?

Які нещастя? Про це й думати не смій, голубонько. Ми обидві створені для щастя. І не боятимемось боротися.

За своє.

Щастя.

Старий автомобіль мчав по широкому шосе. Летів, проколюючи щільне тріпотливе повітря.

На північний схід, до великого міста.

27

Дверний замок клацнув неголосно, по-домашньому.

На порозі з’явився дужий рудий молодик, убраний в білий халат.

Підморгнув іронічно:

— Гайда до шефа, треба залагодити деякі формальності.

Хто це? Що за один? — Максим. — Хто він? — Працює тут. — Що саме робить? Чого від нього чекати? — Не знаю. Добрий, веселий. — Мені знову самому порпатися в твоїй пам’яті? — Ні! Ні. Спробую згадати… Зараз, я сам… Він… співробітник лабораторії.

Так, ця казенна на вигляд кімнатка із заґратованим вікном — лікарняна палата, а не тюремна камера.

Механічно, з відчуженим обличчям, Юлій пішов за чоловіком, який міг бути санітаром… або лікарем, або… Раніше його це не дуже цікавило… Ноги пересувалися, мов не свої. Мов? Справді вже не свої. Кілька годин жахливого роздвоєння зовсім вимучили, знесилили. Голова розколювалася, спина боліла, руки трусилися. Зосередитися не міг, ледве розрізняв попереду спину в білому халаті. Тримався на ногах, тільки скоряючись командам того чудовиська, що ні сіло, ні впало з’явилося всередині й тероризувало без перестану. І не втекти від цього страхіття, ні поскаржитись: як таке пояснити?

За весь час викурив лише одну сигарету, та й ту не дав допалити, йому, бач, не сподобалося. Зате примушував уминати всю їжу, яку приносила неговірка поважна й тілиста медсестра.

Що це? Біла гарячка? Шиза?

Схопився обома руками за голову й тільки-но збирався застогнати, як із середини себе почув наказ: «Не смій!» — і поринув у темряву підсвідомості, майже небуття, куди, мов у глибокий колодязь, ледь долинали звуки та образи реального світу. А огидний голос додав: «Я попереджав. А якщо і далі заважатимеш — зовсім присплю».

У кабінеті на нього чекали двоє: знайомий жвавий стариган, схожий на ящірку, та лисуватий товстун з буряковим обличчям, єдиний у цьому сумнівному закладі, кого він побачив у звичайному костюмі, а не в халаті.

— Добридень. Як спалося? — рухливий маленький чоловічок своїм худим, туго обтягненим коричневою пергаментною шкірою обличчям, лисим черепом й опуклими круглими оченятами таки справді дуже скидався на ящірку. — Щось вигляд сьогодні не дуже здоровий. Нерви? Безсоння? Сідайте, — потер пещені долоньки, турботливо зазираючи в лице і, не чекаючи відповіді, мовив далі: — Результати обстежень досить задовільні. Навіть дивно, як такий спосіб життя не зруйнував організм повністю.

Повів рукою в бік червонопикого товстуна:

— Це представник юридичного відділу… — далі посипалися незрозумілі слова.

Юлій напружився, а очі його враз помутнішали.

— Ще раз уточнімо дані для довідки, — чоловік-ящірка взяв зі столу папірець і почепив на гострий носик окуляри в металевій оправі. — Юлій Іванович Шульга, народився в місті Харкові тисяча дев’ятсот…

Прізвище ящірки — Вуселко, він відомий професор, академік якихось там психічних наук. — Що означає — психічних? — Щось у голові. — Добре, далі…

— Все правильно?

Юлій розгублено потер скроні:

— Вибачте, я… задумався. Можна ще раз?

Ящірка-професор терпляче почав знову, поблискуючи скельцями незадоволених окулярів:

— Ваше ім’я — Юлій, по батькові — Іванович. Так?

Пауза.

— Так.

— Прізвище — Шульга. Правильно?

Пауза.

— Правильно.

— Народилися в Харкові? — читав він аркуша, а відповіді надходили не відразу, немов після консультації з кимось невидимим.

Вуселко швидко закінчив недовгу низку питань і зняв окуляри. Передав папірець товстуну, взяв зі столу інший.

— Ви добровільно, без примусу погодилися на експериментальне лікування від алкоголізму та наркоманії. Після успішного закінчення одержуєте громадянський паспорт і свободу. Кримінальну справу буде закрито. Якщо все правильно, підпишіть цей документ, — різким рухом поклав на стіл папірець, усіяний друкованими літерами.

Той, кого називали Юлієм Шульгою, вагався. Нерішуче взяв синю пластмасову ручку, задумався. Маленькі букви стрибали перед очима.

Підписати — означає написати своє прізвище? І все? — Ні, це можу зробити тільки я. — Чому? — Ну, це… механічний рух, завчений. — Якщо так…

Професор Вуселко похапливо тикнув у документ пальцем:

— Ось тут. Підпис.

Ніготь на його пальці був акуратно, коротко підрізаний.

Підпис з’явився, і чоловік-ящірка одразу зрадів, полегшено зітхнув.

— От і добре, тепер усе інше — наша справа, — мовив, погладжуючи папірець пальцями, ніби якусь коштовність.

— Чому ви не прочитали документ перед тим, як підписати? — несподівано спитав товстун. Густий низький голос прозвучав солідно, по-начальницькому.

— То пусте, — безшабашно махнув рукою Шульга й дурнувато посміхнувся.

Але товстун не вгамовувався:

— Ви розумієте, про яке саме лікування йдеться? Що таке імплантація? Не боїтесь негативних наслідків?

— Чого мені боятись? Мене вже кодували… і гіпнозом якось раз… та все марно… Реци-дивіст… я.

— Вас попередили, що експеримент полягає у вживленні в вашу свідомість ще однієї? Такої, що, можливо, зможе замінити, витіснити вашу?

— Звичайно, ми все пояснили, і він погодився, — втрутився Вуселко. — Йому немає чого втрачати, а надбанням може стати, пробачте за каламбур, цілий світ.

— Заждіть, — погляд Шульги зробився осмисленішим. — Ви хочете запхати мені в голову, тобто в мозок ще одну людину… її свідомість,