Читати книгу - "Давай одружимось, Уляна Пас"

Мені ще ніколи не доводилось потрапляти в аварії, але, як то кажуть, все буває вперше. От сьогодні мене вперше збив автомобіль. Уявлення не маю, звідки він взявся, але факт залишається фактом. Від удару мене відкинуло на асфальт і від шоку я навіть не одразу зрозуміла, що відбувається.

Пакет випав у мене з рук, і кава розлилася на асфальт. А ще я почала відчувати біль і стало зрозуміло, що не все так добре. Спробувала піднятись, але нічого не вийшло.

- Ви як? Пробачте, я вас не помітив!  - поруч зі мною присідає молодий чоловік, який, швидше за все, і є власником автомобіля. Я звертаю увагу тільки на темний колір волосся і сині очі. 

- Не знаю… - намагаюсь дослухатись до власних відчуттів і розумію, що болить стегно та нога. - Допоможете піднятись?

- Так, звісно! - чоловік швидко погоджується і підхоплює мене так, щоб обом було зручно. Доводиться обпертися на нього мало не всім тілом, тому що нога шалено болить, і не факт, що я зможу на неї стати. - Давайте у лікарню поїдемо. Треба, щоб вас оглянув лікар. 

Розумію, що він має рацію, тому погоджуюсь. Не хочу ризикувати власним здоров'ям, а візит у дитячий будинок доведеться відкласти на завтра. 

Чоловік відчиняє для мене двері свого автомобіля, до речі, не дешевого, і допомагає сісти на сидіння. Поки він обходить його, щоб сісти за кермо, встигаю відмітити, що чоловікові років двадцять п'ять. 

- Мені дійсно дуже прикро, - продовжує говорити, тільки-но машина починає їхати. - Я відвернувся на телефонний дзвінок, а тут ви. У мене таке вперше. 

- У мене теж, - не знаю чому, але ображатись на цього чоловіка зовсім не хочеться. Можливо, річ у тому, що він дійсно шкодує про те, що сталось? 

- До речі, я Ігор, - потроху напруга спадає, хоча біль залишається. Хочеться вірити, що в лікарні мені допоможуть. 

- Я Юля! - відповідаю. 

Ігор привозить мене не у звичайну лікарню, а у приватну клініку. В принципі, для мене це не так і важливо, головне, щоб лікарі допомогли й швидко поставили мене на ноги. 

Не впевнена, що чоловік буде чекати в коридорі, поки мене оглядають. В принципі, свою роботу він виконав. На дорозі не залишив - і на цьому дякую. 

Згодом виявляється, що постраждала я не так і сильно. Забій стегна, на якому вже почав проявлятись добрячий синець, і розтягнення зв'язок на нозі. Мені наклали пов'язку і попросили не напружувати нижню кінцівку хоча б кілька днів. І головне - вкололи знеболювальне, щоб я почала відчувати себе нормальною людиною. 

Тримаючись за стіну, я вийшла у коридор і сильно здивувалася, побачивши там Ігоря. Чомусь здавалось, що він не буде чекати мого повернення. Але, як виявилося, я помилилася. 

- Ну що там? - чоловік миттєво опинився поруч й обхопив мою талію рукою. Допоміг сісти на диван у коридорі, а сам розмістився поряд з моїми ногами навпочіпки. 

- Все не так жахливо, - швидко переповідаю йому все те, що мені сказав лікар. - Можеш бути спокійним. 

- Це добре, - Ігор полегшено видихає. - До речі, у мене твій телефон. Ось.

Я зовсім забула про те, що залишила малознайомому чоловікові свої речі, коли мене забрав лікар. В принципі, Ігор мало нагадує грабіжника чи когось в цьому дусі. Дивно, та поруч з ним я абсолютно спокійна. 

- Дякую за все, - кажу абсолютно щиро. 

- Ти дякуєш після того, як я тебе збив? - сміється Ігор. - Серйозно?

- Не думай, що в мене проблеми з головою, - також усміхаюсь. - Я впевнена, що все це лише прикра випадковість. 

Тепер ми обоє усміхаємось і мені трохи ніяково від близькості цього чоловіка. Він розглядає мене уважно і я, своєю чергою, можу робити те ж саме. 

Мушу визнати, що Ігор справжній красень. Дівчатам такі хлопці подобаються. Тільки от я мимоволі порівнюю його з Коршуном і маю відмітити, що Макс більш харизматичний і погляд у нього такий… проникливий. 

- Не завадив? - коли чую злий голос Коршуна, спочатку здається, що, швидше за все, ще й головою вдарилась. Звідки йому тут взятись?! Та коли піднімаю погляд вгору і бачу його холодний погляд на собі, стає ніяково. 

- Максим? - Ігор здається абсолютно зібраним і не здивованим. Він підводиться на ноги й подає Коршуну руку для стискання, тільки от мій чоловік не поспішає цього робити. 

- Хтось може мені пояснити, що сталось? - питає роздратовано.

Стає неприємно від його тону. Таке враження складається, що це я витягнула його з роботи не зрозуміло для чого. Взагалі не розумію чому він приїхав! Хто йому сказав, що я тут? 

- Як я вже говорив по телефону, сталась невеличка аварія, - Ігор розуміє, що ніякого рукостискання не буде, тому забирає свою кінцівку. - На щастя, Юля практично в порядку. 

- Ви вже й познайомитись встигли? - хмуриться Макс, а от я починаю розуміти звідки він тут взявся. 

- Довелось, - усміхається Ігор. - Юле, я, напевно, вже піду. Думаю, твій чоловік про тебе подбає. Ще раз вибач. Мені справді шкода. 

- Все гаразд, - ігнорую хмурий погляд Коршуна і прощаюсь з Ігорем. Він здався мені хорошим чоловік, якоюсь мірою навіть кращим за Макса. Хоча, це тільки моє враження від першого знайомства.