Читати книгу - "Мистецтво сновидінь"

— Вам не здається, — що ви перебільшуєте, доне Хуане? — спитав я. Я повірити не міг, що все настільки похмуро, як він змальовує.

— Я анітрохи не перебільшую, — сказав він сухим, серйозним тоном. — От побачиш. Неорганічні істоти нікого не відпускають без справжньої боротьби.

— Але що змушує вас гадати, що їм потрібен я?

— Вони вже забагато тобі показали. Ти дійсно віриш, що вони беруть на себе весь цей клопіт аби просто розважитись?

Дон Хуан розсміявся з власного дотепу. Мені це не здалося кумедним. Дивний страх змусив мене спитати, чи не вважає він, що мені варто перервати чи навіть остаточно припинити мої заняття сновидіннями.

— Ти маєш продовжувати займатися сновидіннями, доки не пройдеш всесвіт за другою брамою, — сказав він. — Я маю на увазі, що ти повинен сам прийняти або відкинути звабу неорганічних істот. Ось тому я тримаюся осторонь і ледве коментую твої практики сновидінь.

Я зізнався йому, що ніяк не можу собі пояснити, чому він настільки щедро тлумачить мені інші аспекти знання і так скупо — сновидіння.

— Я мусив навчати тебе сновидінь, — сказав він, — лише тому, що такий порядок дій встановлений прадавніми магами. Шлях сновидця всіяний пастками, і уникати тих пасток чи потрапляти у них — особиста й індивідуальна справа кожного сновидця, і можу додати, що це справа остаточна.

— Ті пастки — результат невміння встояти перед лестощами чи перед обіцянками сили? — спитав я.

— Не лише перед ними — перед усім, що пропонують неорганічні істоти. Жодним чином не можуть маги прийняти щось запропоноване їм за певною межею.

— І що це за межа така, доне Хуане?

— Ця межа залежить від нас як від індивідуумів. Кожному з нас нелегко брати лише те, що потрібно нам від цього світу, і нічого більше. Знати те, що треба, — майстерність магів, але брати лише те, що треба, — їхнє найвище досягнення. Не зрозуміти цього простого правила — найпевніший спосіб потрапити в пастку.

— Що станеться, якщо до неї потрапиш, доне Хуане?

— Якщо потрапиш, то заплатиш ціну, а ціна залежить від обставин і глибини твого падіння. Але насправді неможливо обговорювати такого роду обставину, тому що перед нами стоїть не проблема покарання. На кону енергетичні потоки — ті, що створюють обставини, жахливіші за смерть. На шляху магів усе є питанням життя і смерті, але на шляху сновидців ця проблема збільшується в сотні разів.

Я запевнив дона Хуана, що завжди відпрацьовував максимальну обережність, займаючись сновидіннями, і був надзвичайно дисциплінованим і сумлінним.

— Я знаю, що ти такий, — сказав він. — Але хочу, аби ти був ще більш дисциплінованим і якнайобачніше керував усім, що пов’язано зі сновидіннями. Головне — будь пильним. Я не можу передбачити, звідки буде завдано удару.

— Ви як видець бачите неминучу загрозу для мене, доне Хуане?

— Я бачу неминучу загрозу для тебе з того дня, коли ти гуляв тим загадковим містом — уперше, коли я допоміг тобі заокруглити твоє енергетичне тіло.

— Але ви знаєте конкретно, що мені робити, а чого уникати?

— Ні, не знаю. Знаю лише, що всесвіт за другою брамою — найближчий до нашого, а наш власний всесвіт — напрочуд підступний і безсердечний. Тож ці два світи не можуть особливо відрізнятися.

Я настирливо просив його розповісти, що на мене чекає. А він наполягав, що як маг відчуває стан загальної небезпеки, але нічого більш конкретного сказати не може.

— Всесвіт неорганічних істот завжди готовий завдати удару, — продовжував він. — Але таким самим є й наш всесвіт. Ось чому ти маєш входити в їхню сферу так, ніби входиш у зону бойових дій.

— Хочете сказати, доне Хуане, сновидці завжди мусять боятися того світу?

— Ні. Я не це хочу сказати. Щойно сновидець проминає всесвіт за другою брамою чи відмовляється розглядати це як можливий варіант, ніякого головного болю більше немає.

Дон Хуан заявив, що лише тоді сновидці вільні йти далі. Я не знав напевне, що він має на увазі. Він пояснив, що всесвіт за другою брамою настільки могутній і агресивний, що слугує природним фільтром або тестовим майданчиком, де сновидці проходять випробування на свої слабкості. Якщо вони переживуть це випробування, то можуть переходити до наступної брами, якщо ж ні, то залишаться назавжди в пастці того всесвіту.

Тривога буквально переповнювала мене, але, попри мої вмовляння, нічого іншого він не сказав. Повернувшись додому, я продовжив свої подорожі до світу неорганічних істот, виявляючи величезну обережність. Моя обережність, здається, лише підживлювала відчуття насолоди від цих подорожей. Я дійшов до того, що самого лише споглядання світу неорганічних істот вистачало, щоб викликати екзальтацію, яку неможливо описати. Я боявся, що мій захват рано чи пізно завершиться, але цього не відбувалося. Щось несподіване підсилило його ще більше.

Якось розвідник дуже грубо вів мене крізь незліченні тунелі, немов шукаючи чогось чи намагаючись витягнути з мене всю енергію й виснажити мене. Коли він нарешті зупинився, я почувався так, ніби марафон пробіг. Здавалося, що ми на краю того світу. Більше не було тунелів, лише чорнота навколо. Потім щось зажевріло праворуч і попереду від мене — там засяяло світло з непрямого джерела. Це було приглушене сяйво, що робило все розпливчасто-сірим чи коричнюватим. Звикнувши до світла, я неясно розрізнив якісь темні рухомі фігури. Невдовзі мені здалося, що зосередження моєї уваги сновидіння на тих рухомих фігурах зробило їх твердими. Я помітив, що вони були трьох типів: деякі круглі, як кулі, інші — як дзвони, а решта — як велетенські, хвилясті полум’я свічок.

Усі вони були початково круглі й однакового розміру. Я прикинув, що вони мають три-чотири фути[3] в діаметрі, їх були сотні, може, тисячі.

Я знав, що маю дивне, витончене видіння, і все ж ті форми були настільки справжніми, що я впіймав себе на тому, що мені відверто моторошно. Я мав нудотне відчуття, що перебуваю над гніздом величезних, круглих, коричневих і сіруватих жуків. Утім, я почувався якось безпечно, ширяючи над ними. Однак я відкинув усі ці міркування щойно усвідомив, який ідіотизм з мого боку — почуватися в безпеці чи ніяково, наче мій сон — це справжня життєва ситуація. Проте, спостерігаючи, як рояться ті жукоподібні істоти, я дуже занепокоївся від думки, що вони от-от торкнуться мене.

— Ми — мобільний підрозділ нашого світу, — раптово промовив голос посланця. — Не бійся. Ми — енергія, і, звісно, ми не маємо наміру чіпати тебе. Це все одно було б неможливо. Нас розділяють реальні кордони.