Читати книгу - "Фатальна ніч, Влада Клімова"

Ту добу я пам’ятатиму все своє життя. Це тому, що вона могла стати моєю останньою. Та все по-порядку.

На той момент я  вже трішки змирилася зі своїм цікавим становищем. Для супроводу вагітності обрала веселу розумну лікарку й приймала якісь пігулки, що дійсно покращували моє самопочуття.

Та й пічку на комбінат приїхали лагодити профі від дона Себастьяна, а вони найкращі. Тепер я менше бігала, більше відпочивала в директорському кріслі, а Труші продовжували опікати мене, наче подвійну дитину.

Ввечері, як завжди, Влад привіз мене додому. Ми закупилися в супермаркеті й мій хазяйновитий охоронець сам запхав продукти до холодильника. Потім традиційно спитав про самопочуття та поспішив до власної родини. Збоку це виглядало якоюсь казкою! Про мене піклувалися й допомагали, а прати чи готувати для чоловіка зовсім не треба було.

Я вмостилася у вітальні на дивані й читала книжку. Та ось мені запахло тим неймовірно смачним вафельним тортиком, що продають через квартал в кондитерській. Він такий ірисковий і хрусткий, а ще обсипаний стружкою кокоса й вафель...

Далі читати в мене не стало сил. Як була, в спортивному одязі, я пішла до гаража й викотила надвір свого красеня. А мій улюблений Мерсик тільки й чекав, щоб покатати хазяйку.

Тортика я купила й ми обернулися за мить. Я вже під’їхала до свого перехрестя, як раптом невідомо звідки й прямо під колеса, височив хлопчик на велосипеді. Я щосили загальмувала і, щоб врятувати дитину, різко крутонуло кермо  вбік... Мого «гнідого» занесло й ми з розгону вліпилися в бетонний стовп. Я відключилася.

Прокидалась я кілька разів. Спочатку це було здається у швидкій. Потім пам'ятаю, як одягали маску чи що? Та повністю прийшла до тями я вже в палаті, освітленій сонцем.

Настав ранок, а переді мною стояли Труші й виглядали приблизно так, як на похоронах тата. Збоку на тумбочці розносив аромати гарний букет квітів, але я зовсім не розуміла: чому ми тут?

Хіба я встигла зжерти того тортика, отруїтись ним і потрапити до лікарні? Треба запитати у Влада й Тетяни. Вони завжди знають усі відповіді. Я спробувала посміхнутися й пожартувати, але язик не слухався наче дерев’яний.

– Народ, що відбувається? – прошепотіла я не своїм голосом. – Чому ми всі тут? І чого у вас такий поминальний вигляд?

Танька завжди наставляла мене, але наразі її личко перекосилося й жінка вискочила з палати геть. А Труш підійшов ближче, взяв стілець, сів і заговорив:

– Все нормально, Зоре. Не хвилюйся... Ввечері ти потрапила в аварію. Вірніше, врятувала чужу дитину. Так говорять очевидці. Правда, малий з місця зник і невідомо хто він. Я можу його знайти, але що візьмеш з дурного підлітка? Ти як взагалі почуваєшся? Може покликати персонал?

– Ясно. Ні, якщо Труші поруч, нікого не треба. А де Танька? Чому вона вискочила? – почувалася наче вареною я й цей стан давив та був страшенно незрозумілим.

– Зараз прийде, приспічило. Скажи: ти чогось хочеш? Ми привеземо, – продовжував говорити тоном матері Терези мій охоронець.

– Я тортика хотіла купити... Власне я його здається купила? – прошепотіла я й пошукала очима тут свою солодку спокусу. Але тепер перекосило й Влада:

– Та нехай би він згорів! Ти що не могла до ранку почекати? Відразу б купили, а тепер...

– Що тепер? Кажи, Владику. Я починаю пригадувати як гальмувала. Я таки когось вбила? – припустила я, а Труш закусив до крові губу й тяжко зітхнув:

– Я пас! Нехай тобі про це лікарі кажуть. Господи, ну чому все так? Спочатку мужика втратила, а тепер... дитинку. Ось, сказав. Ти не бери до серця! Воно маленьке було й не встигло зрозуміти, що вже жило...

Після наркозу я сильно гальмувала, але ж не настільки, щоб не почути. Тому спочатку обвела дурним поглядом палату та постіль, помацала себе й міцно заплющила очі.

Тільки тепер, коли його в мені не стало, воно здавалося найдорожчим. Чому від мене всі йдуть? Спочатку тато, потім Він, а тепер маленьке створіння, якого я навіть не бачила та спочатку не хотіла? Де я так прогнівила небеса, щоб катувати мене нескінченними втратами? Я ж ні в кого нічого не відбирала. Навпаки намагалася допомагати. Навчилася виживати серед нахабних мужиків і люди мене зрозуміли. Платила всім по максимуму, коли могла. А мене або зраджували, або навіки йшли від мене? ЧОМУ?

Знеболювальні ще точно працювали, але то для тіла. А в душі вже прокинулась така нестримно пекуча хвиля й накотила, накривши всю мене, що я застогнала та закрила вільною від крапельниці рукою все обличчя.

– Зоре, прошу, не треба! Ти ціла, нічого навіть не відбила. Подушка врятувала тебе, але нашкодила дитині. Та й удар я так розумію був настільки різкий, що воно відразу вилетіло. Не плач, сестро, від  долі ж не втечеш, – пестив ковдру на мені Труш і сам був на себе не схожий.

Вже повернулася Танька, з лікарем. Він їх не проганяв, а подивився на мене, послухав, підкрутив щось і сказав:

– Пані Зоряно, з Вами все буде добре. Кілька синців заживуть. У Вас навіть ребра цілі. Це дивовижно, але факт. Ось тільки...

– Не треба, лікарю. Я їй вже сказав. Не зміг приховати, – чітким голосом військової людини вимовив Труш.

– Ну, сказали й сказали. Я розумію, що наразі це важко. Але ніяких суттєвих відхилень в роботі важливо життєвих органів ми не спостерігаємо. Тому в майбутньому пані Зоряна зможе стати мамою. А цей прикрий інцидент забудеться, наче поганий нічний сон. Тримайтеся, люба! У Вас дуже щирі й доброзичливі родичі. Покличете, коли що...