Читати книгу - "Пропала злодійка, Майкл МакКланг"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
В мене була ще десь година, поки опуститься ніч, тож я залишив сітки в коридорі, пройшов повз нерухомого конструкта до дверей і побрів у неприємній, холодній мряці до таверни.
Літній чоловік знов був на своєму місці, може він і не рухався звідти. І вже точно він не був у лазні й не змінював одяг, відколи я бачив його востаннє. Вартова сиділа на своєму провислому балконі, кутаючись від холодного вітру. Звісно, що вона не зауважила мене, цим разом я прийшов готовий до допитливих очей. Я спостерігав, як вона пильно оглядає вулицю, запам‘ятовуючи тих небагатьох перехожих, що потрапляли в поле її зору. Поки я рухався вулицею до неї, її очі сковзнули по мені пів десятка разів.
Сама таверна смерділа смаженою цибулею, кислим пивом і блювотиною. Підлога, на якій пролитий алкоголь роками змішувався з тілесними рідинами, чавкала під підошвами моїх черевиків, немов болото. В таверні було тільки три клієнти. Всі вони були непритомними, і мені здалося, що тільки двоє з них ще дихали. Бармен був косооким і ніколи не чув про лазню. А ще він не розумів слова “вино”, тому я взяв кухоль з чимось напіврідким і пішов до столика в кутку навпроти дверей, і очікуючи на Мок М‘єна, спостерігав, як вечірнє світло з неба просочується крізь маленькі, засмальцьовані вікна зі свинцевого скла.
Я признав, що в перші дні після зникнення Амри згаяв надто багато часу. Я ігнорував важливі події, що відбувалися навколо, і гарячково обмірковував щоразу то більш нездійсненні плани, як її повернути. Нагородою за мою недалекоглядність була ця клята плутанина, з якою мені тепер доводилося мати справу. Ходити крадькома по Поясі, щоб здобути необхідне, намагаючись не бути втягнутим у битву, що бушувала на його вулицях, дратувало мене без меж. Йшлося про щось значно більше ніж мою гордість; кожен додатковий ризик і затримка, невимірно, проте реально, зменшували шанси Амри.
І в цьому не винен ніхто, крім мене.
З самого початку я зробив неправильний вибір, а тоді не раз, чи двічі, а тричі дозволив себе спровокувати і допустив, щоб ситуація стала значно складнішою і небезпечнішою. Якщо взяти до уваги ситуацію в Белларіусі, то дії Штайнера, Гаммонд і Вен були прогнозованими. Я не зумів передбачити їх, бо вважав, що вони не мають відношення до моїх власних цілей. І тому моя реакція у кращому випадку не йшла на користь, у гіршому – була просто тупою.
Чому?
Я довго сидів за тим брудним столом, обмірковуючи це питання. Мені не дуже подобалися відповіді, що напрошувалися самі собою. Всі вони говорили про небувалий егоїзм і невірно обрані пріоритети. На щастя з‘явився Мок М‘єн і врятував мене від спроби глибоко покопатися в собі.
Він просто з‘явився прямо в мене перед столом, що свідчило або про його здатність рухатися тихо, або про мою неуважність.
-- Що, готовий? – запитав він і я встав.
-- Не доп‘єш свій трунок?
-- І починати не збираюся, -- відповів я. Я був впевнений, що бачив, як на дні кухля щось рухалося. – Пригощайся.
-- А я вже починав думати, ми поладнаємо.
-- Я скочу за спорядженням, це займе тільки кілька хвилин, якщо ти не проти почекати.
-- Я навіть проти того, щоб вдихати тутешнє повітря. Але почекаю.
Я повернувся в свою криївку, забрав сітки, і повернувся в Новини, подумки проклинаючи свою громіздку ношу. Коли я зайшов, Мок М‘єн ліниво споглядав свої нігті. Він підвів погляд, зауважив громіздкі сітки загорнені в простирадла. Я плюхнув одну на стіл перед ним.
-- Що це?
-- Сітка, щоб спіймати породження тріщини.
-- А в тебе що?
-- Запасна сітка.
-- Ви, маги, страх, які розумні, -- відповів він, і мені було важко сказати, був це сарказм, чи ні.
Він встав, взяв свою сітку і повів мене в задню частину таверни, де навмисно непримітні двері, напівзаховані за запліснявілим плащем, що висів на гачку на стіні, вели у вузенький, завалений сміттям провулок, який весь складався зі сходів. Бармен вдав, що не бачив нас.
-- Здається, ти казав, що ти сюди ні ногою, -- сказав я.
-- Факт.
-- Тоді звідки ти знаєш, що тут двері?
-- Новини мої. Я власник цієї сраної халупи.
-- Це… ти… а, забудь.
Він протиснувся крізь вузькі двері, я за ним. Провулок, а точніше сходи, були такими вузькими, що мої плечі зачіпали обидві брудні стіни.
-- Зливовий стік, -- повідомив Мок М‘єн. – В місті їх багато. Не дають, щоб все тут затопило, а будинки змило вниз по схилу. Народ викидає в них сміття. А ще вони придатні, щоб пересуватися, не привертаючи зайвої уваги.
-- Як в романах про злодіїв, -- промовив я.
-- Не знаю до чого ти це ляпнув. Але уникай їх під час дощу.
-- А зараз що по-твоєму?
-- Це важко назвати справжнім дощем, але гарантую, до ранку тут все замерзне. Тоді ходити по горі, немає значення по зливних стоках, чи по вулицях, буде прикольно. – Він вирушив зливним стоком вниз, я за ним.
-- То чому мені потрібно уникати зливних стоків під час дощу?
-- Якщо під час повені тобі вдасться встояти на ногах, ти будеш зручним притулком для щурів.
-- Щурі для мене не проблема.
-- На тебе явно ніколи не налітали сотні з них.
#
Мок М‘єн вів мене довгим, виснажливим маршрутом по зливних стоках таких вузьких, що нам доводилося йти вервечкою і боком, і по справжніх провулках і майже безлюдних вулицях. Раз чи
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пропала злодійка, Майкл МакКланг», після закриття браузера.