Читати книгу - "Правда про Росію, Астольф де Кюстін"

Одинока Росія, пізно цивілізована, через нетерплячку своїх вождів була позбавлена глибокого кільчення та добродійств повільного і природного розвитку культури. Росії бракувало Грунтовної праці, що створює великі народи та готує націю до творчого життя, себто до опромінювання інших. Я часто помічав те, що в цій країні суспільність, так як її створили її суверени, є лише величезною теплицею з гарними екзотичними рослинами. Це не є поважний витвір вільної нації.

Російська нація вічно відчуватиме цей брак власного життя, якого вона не мала в добі свого політичного пробудження. Юність — ця працелюбна пора, коли людський дух перебирає на себе всю відповідальність за свою незалежність, проминула даремно для неї. її володарі, а найбільш Петро І, зневажаючи час, примусили її насильно перескочити з дитинства до мужности. Ледве видершися з-під чужеземного ярма, вони вважали свободою все, що не було монгольським пануванням. Отак на радощах своєї недосвідчености Росія прийняла рабство за визволення, бо це рабство було їй накинуте її законними володарями. Цей упідлений під поневоленням народ почував себе досить щасливим, досить незалежним, аби лиш його тиран мав московське ім’я, замість татарського імени.

Наслідки цієї омани тривають ще й тепер, духова оригінальність втекла з цього ґрунт) діти якого привчені до неволі, до цього дня ставляться поважно лише до терору та до амбіцій. Для них мода є лише елегантним ланцюгом, якого носять лише на людях... Московська ввічливість, як би нам не здавалося, що її добре відограють, є більш церемоніальна, ніж природна, бо ввічливість є квіткою, що розвивається лише на верху суспільного дерева. Цієї рослини не можна прищепити, вона вкорінюється, а стовбур, що має її тримати, потребує віків для росту. Треба, щоб багато напівварварських поколінь відмерли в країні раніше, як торішні верстви суспільного ґрунту почнуть родити справді ввічливих людей. Багатьох віків спогадів потрібно для виховання культурного народу. Лише дух дитини, народженої від культурних батьків, зможе досить швидко дозріти, щоб схопити, що складається на поняття ввічливосте. Це таємний обмін добровільних зречень. Немає нічого більш делікатного, можна сказати — більш дійсно морального, ніж засади, що створюють досконалу елегантність звичаїв. Така ввічливість для того, щоб витримати іспит пристрастей, не може бути цілком відмінна від шляхетносте почувань, яких ніхто не набуває для себе самого, бо перше виховання впливає переважно на душу. Одним словом, справжня світовість є спадщиною; наше століття вважає час за ніщо, а природа у своїх створіннях дуже на нього впливає.

Давніш певна витонченість смаків визначала росіян півдня, а завдяки зносинам, підтримуваним упродовж цілої старовини київськими князями, в найбільш варварських століттях, з Царгородом, любов до мистецтва панувала в цій частині слов’янської імперії так само, як традиції Сходу там утримали відчуття великого та увічнили певну вмілість серед митців і робітників. Але ці переваги, плоди старовинних зв’язків з народами поступово розвиненими в традиціях культури, одідиченої від античности, були втрачені після наїзду монголів. (Треба дивуватись, як Кюстін, користуючись фальшивою московською історією Карамзіна, все ж таки побачив справжнє обличчя давньої України — Київської Русі — та її європеїзм.)

Кюстін істотно помиляється, коли бачить причину своєрідности московського режиму в православній Церкві, бо справжня причина захована в московській духовості, яка перетворила Церкву на першу рабиню держави. Але він був під впливом своїх католицьких інформаторів, Козловського й Чаадаєва.

Ця криза примусила, так би мовити, первісну Росію (Мова про Київську Русь — Україну) забути свою історію. Невільництво витворює пониження, що виключає справжню ввічливість, ця остання не є від рабства, бо вона є висловом найбільш взнеслих та найбільш делікатних почувань. Отже, лише тоді, коли ввічливість стає до певної міри розмінною монетою поміж всім народом, то можна сказати, що цей народ культурний. Тоді первісна грубість, брутальний егоїзм людської природи злагіднюються вихованням, яке кожен дістає в своїй родині. Де б не народилася дитина, вона не є співчутлива, і коли вона на початку свого життя не буде відвернена від своїх жорстоких нахилів, то ніколи вона не стане по-справжньому ввічлива. Ввічливість є кодексом співчуття, застосованого до щоденних відносин суспільства. Цей кодекс навчає найбільш співчувати терпінням спричиненим себелюбством; це також найбільш загальний лік, найбільш уживаний, найбільш практичний, який досі знайдено проти егоїзму.

Хай кажуть, що хочуть, але всі ці тонкощі — природний наслідок праці часу — незнані сучасним росіянам, які більше пригадують Сарай, аніж Візантію, та які, поза малими винятками, є ще тільки добре одягненими варварами. Вони мені видаються погано намальованими, але дуже добре лакованими портретами. Для того, щоб ваша ввічливість сталася справжньою, треба довший час бути людяним раніше, ніж стати ввічливим.

Цар Петро І з усією нерозважністю неотесаного генія, з цілою сміливістю людини тим більш нетерплячої, що вважав себе всемогутнім, з витривалістю сталевого характеру, взявся відібрати нашвидку від Європи овочі цивілізації — перевезені, замість того, щоб зважитись поволі кидати насіння у свій власний ґрунт. Цей занадто прославлений цар зробив лише штучний витвір, але добро, яке створив цей варварський геній (рівнозначний з Гітлером і Сталіним — ред.) було переходове, а зло непоправне.

Чому ж Росія так залежить від того, щоб відчувати себе тяжкою загрозою для Європи? Впливати на європейську політику? Штучні інтереси! Суєтливі примхи! Що було б важливим для Росії, — це мати в самій собі життєву основу та її розвивати. Нація, яка не має нічого свого, крім слухняности, не є жива. Її поставили біля вікна: вона дивиться, вона слухає, вона діє неначе глядач, що сидить на виставі. Коли ця гра буде припинена?»

Далі, у висновках зі своєї мандрівки, Кюстін пише так: «Слід було б спинитися і розпочати наново. Чи таке зусилля є можливе? Чи можна перебудувати підвалини такої просторої будівлі? Занадто недавня цивілізація російської імперії, яка б вона не була штучна, витворила вже досить реальні наслідки, яких не в стані усунути жодна людська влада. Мені здається, що не можна керувати майбутнім народу, не рахуючись зовсім із сучасним його станом. Сучасність, коли вона силоміць відірвана від минулого, ворожить лиш нещастя. Уникати цих нещасть для Росії, примушуючи її брати до уваги свою давню історію, яка була наслідком її первісного характеру, — таке буде невдячне, але більш корисне, хоч менш блискуче завдання для людей, що покликані керувати цією країною.

Не проти тирана, а проти тиранії мають тут боротися приятелі людства. Було б несправедливо