Читати книгу - "Служниця, Фріда МакФадден"

офіційний стрій. На ньому блакитна сорочка поло та слакси кольору

хакі. Але якимось чином у цьому вбранні він навіть привабливіший, ніж у дорогезному діловому костюмі.

— Усе гаразд, — бурмочу я.

Відверто кажучи, мені взагалі не варто з ним розмовляти.

— У вас такий вигляд, наче ви от-от розридаєтеся, — зауважує

Ендрю.

Тильним боком долоні зніяковіло витираю очі.

— Усе гаразд. Просто забагато роботи перед цим засіданням

Асоціації батьків і вчителів.

— Ой, ну це точно сліз не варте. — Він насмішкувато зламує брову.

— Ці жіночки з АБВ все одно знайдуть, до чого причепитися, хоч би

як ви тут увихалися. Вони справдешні мегери.

Щось звучить це не вельми обнадійливо.

— Слухайте, можливо, в мене є… — Він порпається в кишені й

видобуває звідти доволі пожужмлений паперовий носовичок. —

Повірити не можу, що в мене в кишені оця штука, але от.

Видушую усмішку й беру носовичок. Висякаюся та відчуваю запах

лосьйону, яким Ендрю користується після гоління.

— Отже, — каже він, — чим я можу вам допомогти?

Хитаю головою.

— Усе гаразд. Я впораюся.

— Але ж ви плачете. — Він спирається ногою на брудний стілець. —

Я серйозно. Не такий уже я нікчема, не думайте. Просто скажіть, що

мені зробити. — Я вагаюся, і він додає: — Послухайте, ми ж обоє

хочемо, щоб Ніна не засмучувалася, так? А це єдиний спосіб цьому

запобігти. Якщо я не втручатимуся і ви щось напартачите, вона

достеменно перейматиметься.

— Гаразд, — бурмочу я. — Ви мені дуже допоможете, якщо

привезете закуски з кулінарії.

— Прийнято до виконання.

Враження таке, що в мене здоровезна брила впала з плечей. У мене

пішло б хвилин двадцять на те, щоб дістатися до крамниці й усе

купити, а потім ще стільки само, щоб повернутися додому. А отже, на

прибирання в патіо в мене залишилося б лишень чверть години.

Уявляєте, що було б, якби Ніна опустилася на запилюжений стілець у

своєму білосніжному вбранні?

— Дякую, — кажу я. — Ви мені дуже допомогли. Дуже-дуже. Слово

честі.

Він усміхається.

— Слово честі?

— Слово честі, так.

Цієї миті на подвір’я вибігає Сесілія. Вона вбрана у світло-рожеву

сукенку з білими торочками. Так само, як її матінка, вона має просто

бездоганний вигляд.

— Татку! — вигукує вона.

Ендрю озирається до неї.

— Що сталося, Сісі?

— У мене комп’ютер не працює, — каже дитина. — Я не можу

виконати домашку. Полагодиш?

— Полагоджу, авжеж. — Він кладе руку їй на плече. — Але спершу

ми поїдемо на невеличку прогулянку. Це буде дуже весело, от

побачиш!

Вона із сумнівом кліпає, але Ендрю не зважає на її скепсис.

— Іди взувайся.

Мені б знадобилося пів доби на те, щоб умовити Сесілію зібратися.

Але, щойно почувши батьків наказ, дівчисько слухняно рушає до

будинку. Сесілія доволі мила дитина… за умови, що давати їй раду

маю не я.

— У вас із нею чудові стосунки, — зауважую.

— Дякую.

— Вона дуже на вас схожа.

Ендрю хитає головою.

— Та ні, не дуже. Вона схожа на Ніну.

— Ні, серйозно! — наполягаю я. — У неї волосся таке саме, як у

Ніни, колір обличчя теж… але ніс у неї ваш.

Він бгає край сорочки.

— Я не біологічний батько Сесілії. Отже, будь-яка схожість між

нами, як ви розумієте, просто випадкова.

Дідько, це ж хто мене за язика смикав?!

— Перепрошую, я не знала…

— Не переймайтеся. — Ендрю дивиться на задні двері будинку, очікуючи на повернення Сесілії. — Ми з Ніною познайомилися, коли

Сесілія була ще зовсім маленька. Тож я єдиний батько, якого вона знає.

І я вважаю її своєю донькою. Тож це не відіграє жодної ролі.

— Так, звісно.

Моя повага до Ендрю Вінчестера стрибає вгору одразу на декілька

пунктів. Він не лишень не підчепив якоїсь супермодельки, але й узяв

собі за дружину жінку, в якої вже була дитина, а тепер виховує цю

дитину як власну.

— У вас чудові стосунки, повторюся.

— Як на мене, діти — це просто диво. Я хотів би, щоб у нас їх був

десяток…

В Ендрю такий вигляд, наче збирається ще щось додати, але

натомість він підтискає губи. Згадую почуту від Ніни кілька тижнів

тому фразу про те, що вона намагається завагітніти. І той

закривавлений тампон, що його я знайшла згодом на підлозі ванної.

Цікаво, чи відтоді їхні зусилля в цьому напрямі мали якийсь успіх?

Судячи із сумовитого погляду Ендрю, схоже на те, що навряд чи.

Але