Читати книгу - "Дністер і смарагдовий медальйон. Перще випробування!, Анастасія Лобойко"

Розділ 11. І знов здоров…

Ляна і Стьопа залетіли до будиночка хлопців, де на них вже чекали Андрій з Танею.

-Ну? Як? - відразу напосівся Андрій, а Таня схвильовано підвелася.

Степан розвернувся до Роксоляни і підморгнув їй. Ляна відразу зрозуміла, що у друга настрій для бешкетів.

Він похмуро пройшовся по кімнаті, тоді сів на ліжко і протяжно зітхнув.

-Танюсю, ну от нащо ти так мчала? Повільніше б бігла, то нам з Ляною більше часу би лишилося.

Таня на якийсь час втратила дар мови.

-Я? - нарешті вичавила вона. - Та я… Я так кволо ще нІҐде в житті не чалапала!

Ляна насилу стрималася, аби не розреготати.

-А ти, Андрію, - багатозначно прорекла дівчина, - чого так скоро очуняв?

-Ну, я, звичайно, все розумію, але вибачте мене… - і собі обурився Андрій, - я, перепрошую, ще якось тримався, поки вони мене на всі боки шарпали за комір, але відро крижаної води - то було вже задуже…

Ляна нестримно засміялася. Стьопа докірливо подивився на неї - видно, та комедія йому подобалася.

-Чекайте, шановні! - гукнула Таня. - То… Ви не..? - вона заціпеніла.

-Як? - мрецьким голосом муркнув Андрій.

-Та так, не знаєш - як? - сумно зітхнув Стьопа, але враз вишкірився, засяявши очима, і витягнув з-за пазухи ніщо інше, як такий жаданий мобільний.

-Стьопа, матері твоїй ковінька! - полегшено видихнула Таня, хитаючи головою.

-Не чіпай мою маму! - обурився хлопець, але враз Таня кинулась йому на шию і він занімів.

-Ми дуже за вас переживали, - важко дихаючи, почала вона. - Добре, що все вдалося! - і вона посміхнулася очима, проте, коли зрозуміла, на кому зараз висить, швиденько відступила. Ляна радісно сіпнула кутиками уст.

Стьопа почухав потилицю.

-Матері твоїй ковінька… - пробурмотів він. - Та де так пасує говорити. - додав вже веселіше.

-Та то так кажуть, - стенула плечима Таня, - вибач.

-Ну, якщо вибачення прийняті, - глянула Ляна на друзів, - може, пустимо в роботу свою сіру речовину і спам’ятаємося, нащо це все коїли?

Діти швиденько посідали на ліжко і Стьопа заходився кляцати.

-Необмежений ліміт… Точка доступу… - говорив він, водячи по екрану пальцем. - Ану, Лянусю, давай той свій надпис!

Ляна мацонула кишеню, а тоді… мало не зомліла.

-Медальйон, - самими губами прошепотіла вона.

Їй нічого не довелось пояснювати - друзі зрозуміли все без слів. Ляна загубила підвіску.

***

-Треба ж на шию було… - стежив Андрій за Ляною, що збуджено шастала по кімнаті.

-Востаннє… Востаннє я виділа його… - повторювала Ляна, ніби в пропасниці. Якби це не була та сама цяцька і якби задля неї вони не лізла до будиночка вожатих - Роксоляна би, напевно, плюнула і розтерла, а так…

-Так, я йду до будиночка. - твердо мовила Ляна

-Якого будиночка? - отетерів Степан. - Ну якого будиночка?! - ревкнув він. - І що ж ти, по-твоєму, їм скажеш? - промимрив з ноткою розуміння.

-Скажу, що: ,,Я у вас була, загубила медальйон’’. Та й по всьому.

Андрій і Таня ошелешено дивилися на Ляну і Степана.

-То, де ти, кажеш, його загубила? - обережно спитав Андрій.

-Та ж у вожатих! - мало не істерично заголосила Ляна. Тоді розвернулася і, з повним розумінням провини за те, що так недбало поставилась до тієї штукенції і до сподівань друзів уже зараз розуміти значення викарбуваних слів - чкурнула через двір до пана Семена.

***

Ляна застукала ще голосніше, ніж до того Таня. Двері рвучко розчахнулися і вийшла пані Анна.

-Знов?.. - злякано почала вона.

-Ні! - аж надто енергійно гукнула Ляна, зрозумівши, що йдеться про Андрія. - Я… Пані Анно, пам’ятаєте, ми зі Степаном до вас приходили? Так от - я, скоріш за все, тут одну дрібничку загубила. Такий собі смарагдовий медальйон. - з надією в голосі сказала Роксоляна і озирнулася по кімнаті, сподіваючись побачити, до прикладу, яскраво зелену підвіску з другого боку обрамлену чудернацькими заковиками.

-Ну, була тут одна річ. - пані Анна підійшла до столика, а тоді розвернулася і простягнула… Підвіску. Щоправда, у формі серця і дерев’яну.

-Але на смарагдовий медальйон ця висюлька зовсім не подібна, - гмикнула вона.

Ляна ледь-ледь трималася на ногах. Ні, вона не могла загубити таку цінну річ. Чому цінну? Роксоляна й сама не знала, але медальйон мусив бути з нею відтепер повсякчас.

-Ааа, більше…

-Ні, Роксоляно, більше нема нічого. - скептично визирнув пан Семен з-за плеча вожатої. - До речі, як там твій друг?

-Який друг? - безбарвно-сумним голосом, потупивши погляд, спитала дівчинка.