Читати книгу - "Минувші Дні, Вітольд Розенвальд"

– Що сталося? – я поставив Олені запитання. – Чому всі так метушаться та вожаті дітей всіх хватають та відводять по хатам? 

– Там… там у лісі…– їй давалося важко кожне слово, а гіркі сльози заливали її прекрасне обличчя. 

– Що у лісі? 

– Там Настя… 

– Що Настя? 

– Настя мертва лежить… 

– Як мертва? Де? – в мене очі збільшилися разів мабуть в десять від почутого. 

– Глибоко в лісі, там зараз інші вожаті біля неї стоять. 

В мене ступор. Я не знаю що мені робить. Слова вожатої вибили мене з реальності. В себе в голові я не міг усвідомити одну просто річ. Людини, з якою я спілкувався більше немає в живих. 

– Ви міліцію викликали? – спитав я. 

– Викликали, вони скоро повинні прийти сюди, – відповіла мені вона. 

– Відведи мене до неї! 

Пройшовши повзе не одне дерево, ми нарешті добралися до інших. Дівчата плакали, а чоловіки їх заспокоювали. Одна зовсім знепритомніла від побаченого. 

– Оленка, що він тут робить?! – крикнув один з них. – Відведи його негайно звідси, не можна щоб він її бачив! 

– Міша, пішли звідси, даремно я тебе сюди привела, – вона взяла мене за руку і потягнула на себе, але я не зрушив з місця. 

– Як вона померла? Що тут трапилося?! – кричав я. 

Я почав підходити до її холодного тіла, яке було накрите, якоюсь простінню, яка поміняла свій колір з білого на червоний. 

– Не треба, – той вожатий, що говорив до Олени, – тобі не треба це бачити. 

– Мені. Треба. Знати. Як. Вона. Померла. 

Я присів біля трупа ні в чому не винної дівчинки, яка танцювала та сміялася, якусь годину тому та просто раділа життю. А тепер її нема. Все, що від неї залишилося – це була пуста оболонка. Навіть не уявляю собі, що будуть відчувати її батьки, коли дізнаються про її смерть. Щиро надіюсь, що вона потрапить до Раю, якщо він звичайно є. Коли я стягнув з неї простінь то ледь не знепритомнів. Після побаченого, я став сумніватися, чи взагалі її душа змогла відправитися в кращій світ. Її тіло було розірване, все залите в крові. На щоці в неї були чотири глибоких порізи, права рука взагалі ледь трималася. Живіт був роздертиий. На ногах масові подряпини та такі ж глибокі рани, як і на щоці. Вона завмерла зі страхом на обличчі. Я накрив половину Настіного тіла. – Як ви думаєте…Хто це зробив? 

– Ми не знаємо, – відповів інший вожатий, – мабуть собака або дикий кабан… 

Я глянув на Настю ще раз. Щось в ній було не так. Дивлячись їй у вічі, я був впевнений на сто відсотків, що це був не кабан. І не собака. Ні. Це було щось друге. Значно більше… і страшніше. Звичайна дворняга не зможе так сильно потріпати людину, навіть якщо голодна. Її не просто покусали, ні, її розірвали. Я пам’ятаю, коли ми були в лісі, вона розказувала що любить собак. Собака б її так сильно не налякала. Оглянув її ще раз. Іншим присутнім я мабуть здавався дитиною, яка вирішила пограти в детектива, але це було не так. Права рука Насті, яка була ціла, була зжата міцно в кулак. В ній щось було. Без великих зусиль, я розсунув її пальці та побачив, що в руці в неї був ганчірний, маленький коричневий мішечок, зав’язаний на мотузці. На ньому були видні якісь незрозумілі мені знаки і символи, чимось вони нагадували мені слов’янські руни. Поки ніхто не бачив, я забрав його з собою. Гляну, як в себе буду, зараз залишати його тут немає сенсу.  

Через хвилин 10 до нас підійшли два міліціонери. Перший підійшов до дівчини, яку заспокоювали вожаті. Вона вся трусилася і холод не був цьому причиною. Вона була першою, хто побачив понівечене тіло Насті. Другий товариш міліцейський покрокував до нас. Накривши швидко труп, я відскочив якнайдалі від нього. Не хочу, щоб ще мене розпитували стосовно цього, а тим паче питали, що я там робив. Мені в голову, як куля, залетіли слова Жені про вбивства в «Конвалії». Це було перше. Чи все таки друге? Може того хлопчика, про якого казала вожата, отруїли і він помер? Голова від думок почала просто розколюватись. 

– Міша, ходімо звідси, я тебе відведу й повернуся, – сказала Олена поклавши мені руку на плече. 

Я ж тим часом стою й дивлюсь за міліцейським. Як він на неї дивиться, як обстежує. Мені хотілося підбігти до нього і сказати, що вбивства будуть продовжуватися. Що тут, в таборі, є два вбивці. Він навіть не один! Господи… Я не можу це сказати. В мене немає ніяких доказів стосовно цього всього. Але я знаю, що їх було два. Якщо щось ляпну не те, то цю справу можуть повісити й на мене, навіть не розбираючись. Багато хто так зараз робить, як тут не знаю, можливо все ще гірше. Розкажу мабуть Олені потім. Або хоча б комусь. Всі повинні бути обережними. Всі без виключень. 

– Зробимо по іншому, – відказав я, – я тебе проведу, ти закриєшся зсередини та поки світло не стане на вулиці, ти нікуди не йдеш, зрозуміла? 

– Так не можна! – сказала голосно вона. – Настя мертва, я не можу її там покинути саму, я була її вожатою і я її не догляділа…  

Знову сльози. Володимирівна затулила лице руками. Я тільки що використав два рази слово «ти», а не «ви», і вона не закричала на мене. Мабуть через шок, але краще все таки звертатись до неї, як і раніше.