Читати книгу - "Мовчазна пацієнтка, Алекс Міхаелідес"

Від потрясіння час повернувся. Раптом я більше не був під кайфом. Я був страшенно, болісно тверезий.

Боляче скрутило шлунок — я відкинув ноутбук і побіг до ванної.

Став навколішки біля унітаза і мене знудило.

7

— Сьогодні інакше відчуття, аніж минулого разу, — сказав я.

Відповіді не було.

Алісія сиділа навпроти мене в кріслі, трохи повернувши голову до вікна. Вона сиділа абсолютно нерухомо, вирівнявши спину. Скидалася на віолончелістку. Або на солдата.

— Я думаю про те, як закінчився минулий сеанс. Коли ти напала на мене і тебе довелося зв’язати.

Відповіді не було. Я завагався.

— Цікаво, чи це була твоя перевірка? Подивитися, з якого тіста я зроблений? Гадаю, важливо, щоб ти знала: мене залякати нелегко. Я прийму все, що ти викидатимеш.

Алісія дивилась у вікно на сіре небо за ґратами. Я трохи зачекав і продовжив:

— Алісіє, я маю тобі щось сказати. Я на твоєму боці. Сподіваюся, колись ти повіриш у це. Звісно, щоб збудувати довіру, потрібен час. Мій колишній психотерапевт казав, що близькість вимагає кількісного підходу з позитивними результатами, це не стається за один раз.

Алісія втупилася в мене загадковим поглядом. Вона не кліпала. Час минав. Це нагадувало радше тест на витривалість, аніж сеанс терапії.

Здавалося, що я не досягаю прогресу в жодному напрямку. Можливо, усе це було безнадійно. Крістіан мав рацію, коли казав про пацюків, які покидають корабель. Якого біса я роблю, видираючись на цю розвалину, прив’язуючи себе до щогли, готуючись потонути?

Відповідь, звісно, сиділа навпроти мене. Як сказав Діомед, Алісія була мовчазною сиреною, що заманювала мене до власної загибелі.

Я відчув несподіваний відчай. Захотів закричати до неї: «Скажи щось! Що завгодно. Лише говори».

Але я цього не зробив. Натомість відійшов від терапев­тичного підходу. Я припинив повільний рух і пішов просто точнісінько до цілі.

— Я хотів би поговорити з тобою про твоє мовчання. Про те, що воно означає… що ти відчуваєш. І особливо про те, чому ти припинила говорити.

Алісія не дивилася на мене. Вона взагалі слухала?

— Сидячи тут з тобою, мені постійно спадає на думку одна картина — образ того, хто кусає свій кулак, стримуючи крик, ковтаючи його. Пам’ятаю, коли я вперше проходив терапію, мені було дуже важко заплакати. Я боявся, що мене переповнять почуття і мене віднесе цим потоком. Можливо, ти теж так почуваєшся. Саме тому важливо не поспішати, щоб ти відчула себе в безпеці й повірила, що не будеш одна в цьому потоці — я борсатимусь у воді разом з тобою.

Мовчання.

— Я вважаю себе психотерапевтом, який використовує реляційний підхід, — сказав я. — Ти знаєш, що це означає?

Мовчання.

— Це означає, що Фройд помилявся стосовно деяких речей. Я не думаю, що психотерапевт може насправді бути чистим аркушем, як він того прагне. Ми ненавмисно видаємо інформацію про себе — кольором шкарпеток, тим, як сидимо чи говоримо; просто сидячи поруч з тобою, я багато чого розповідаю про себе. Попри всі мої зусилля бути невидимим, я показую тобі себе.

Алісія підвела очі. Вона подивилася на мене, трохи схиливши підборіддя, — у її погляді був виклик? Принаймні я привернув її увагу. Я посунувся у кріслі.

— Питання в тому, що ми можемо з цим зробити. Ми можемо ігнорувати це, заперечувати і вдавати, що ця терапія стосується лише тебе. Або можемо визнати, що це вулиця з двостороннім рухом, і працювати з цим. І тоді у нас справді може щось вийти.

Я підняв руку і кивнув на весільну обручку.

— Ця обручка говорить тобі про щось, чи не так?

Алісія дуже-дуже повільно перевела погляд на обручку.

— Вона говорить тобі, що я одружений чоловік. Що я маю дружину. Ми одружені вже близько дев’яти років.

Відповіді не було, вона досі дивилася на обручку.

— Ти пробула у шлюбі близько семи років, так?

Жодної відповіді.

— Я дуже сильно кохаю свою дружину. Ти кохала свого чоловіка?

Очі Алісії поворухнулися, її погляд перемістився на моє обличчя. Ми дивились одне одному у вічі.

— Кохання містить у собі всі почуття, хіба не так?