Читати книгу - "Послухай мене, Тесс Геррітсен"

— Ти… ти говорила з нею?

— Я намагалась, але ти знаєш. Підлітки.

— Що вона сказала?

— Вона дуже сердита на тебе.

— Я знаю.

— Що між вами двома сталося? Вона сказала, що це через те, що ти зробила.

— Вона не сказала тобі, що це було?

— Ні.

Джекі зітхає, і це звук полегшення.

— Я не можу про це говорити. Будь ласка, даси мені трохи побути на самоті? Ми маємо владнати це самі.

Я виходжу з її будинку з почуттям розгубленості. Відходжу і знаю, що вона стежить за мною, бо її змучене обличчя видніється у вікні. Я не знаю, що розриває цю родину на частини, і ніхто з них явно не збирається мені розповідати. Принаймні тепер я розумію, що тут не справа про викрадення підлітка. Натомість це справа про розлюченого підлітка та шлюб у процесі розпаду.

Просто ще один день на районі.

18

Мора подивилася на клавіші і відчула, як у неї прискорюється серцебиття, підтримуючи темп алегро, який тепер грав оркестр, відраховуючи кожну ноту, кожен такт до її соло. Вона знала свою партію так добре, що могла грати її із заплющеними очима, проте руки в неї тремтіли, а нерви натягувались дедалі тугіше під перегуки струнних та духових. Ось вступають фаготи, виводять свої трелі флейти — час.

Вона поринула в своє соло. Ноти були закарбовані в її м’язовій пам’яті, знайомі їй тепер як саме дихання, і її пальці вільно рухалися по каденції, сповільнюючись, а потім зриваючись у напружений фінал. Це був сигнал для струнних приєднати свої голоси до спільного хору. Лише тоді, коли вступила решта оркестру, вона зняла руки з клавіш. Глибоко зітхнула і відчула, як розслабляться плечі. «Я зробила це. Зіграла все без жодної хибної ноти».

А потім репетиція пішла врізнобіч. Десь серед струнних ноти зіштовхнулися в дратівливу плутанину, виштовхуючи духові. У розпал цієї дисонансної сутички по пульту різко застукала диригентська паличка.

— Стоп. Стоп! — вигукнув диригент. Фагот видав останній роздратований звук, і оркестр замовк. — Другі скрипки? Що у вас сталося? — Він насупився на порушників спокою зі струнних.

Майк Антрім неохоче здійняв свій смичок у повітря.

— Моя провина, Клоде. Загубив, де вступати. Забув, на якому ми такті.

— Майку, у нас залишилося лише два тижні до концерту.

— Знаю-знаю. Обіцяю, це не повториться.

Диригент вказав на Мору.

— Наша піаністка тут робить колосальну роботу, тож спробуймо відповідати її грі, гаразд? Тепер вернімося на п’ять тактів до спільного вступу. Фортепіано, ведіть нас, будь ласка.

Піднявши руки до клавіш, Мора побачила червоного від сорому Майка Антріма, що дивився в її бік, промовляючи самими губами: «Пробачте».

Коли за пів години репетиція скінчилася, він все ще видавався сконфуженим. Поки інші музиканти пакували пюпітри та інструменти, він підійшов до фортепіано, де Мора збирала свої ноти.

— Що ж, це було доволі принизливо. Принаймні для мене, — сказав він. — Але у вас, схоже, з цим жодних проблем.

— Навряд чи. — Вона засміялась. — Останні два місяці я тільки те й робила, що репетирувала.

— І це безумовно помітно. Вочевидь, я теж мав займатися цим більше, але мене відволікали. — Він замовк і подивився вниз на футляр зі скрипкою, який тримав у руці, ніби намагаючись підібрати слова, щоб висловити свою думку. — Ви поспішаєте? Бо я подумав, що ми могли б поговорити про розслідування.

— Справи Суарес?

— Так. Мене це дуже шокувало, і не лише тому, що я її знав. А тепер детектив Ріццолі ще й сказала, що вбивця може націлитися на мою доньку.

— Я такого не чула.

— Це було на похороні Софії. На кладовищі була людина, яку, схоже, надзвичайно цікавила Емі. І нас це непокоїть.

Інші музиканти вже виходили, але Антрім, схоже, на вихід не збирався. Двері затраснулися, розігнавши спорожнілою будівлею луну. В залі залишилися лише Мора з Антрімом, що стояли самі серед порожніх стільців.

— Відтоді детектив Ріццолі нам нічого не розповідала, — сказав доктор Антрім. — Джуліанна така стривожена, що не може спати. Як і Емі. Мені потрібно знати, чи слід нам щось зробити. Чи є хоч щось, що має нас непокоїти.

— Я впевнена, що Джейн сказала б вам, якби щось було.

— У мене таке відчуття, що вона неохоче розкриває свої карти. Ви ж знаєте її досить добре, чи не так?

— Достатньо добре, щоб сказати, що ви можете їй довіряти.

— Що вона скаже нам правду?

Мора зібрала свої ноти у портфель і подивилася на Антріма.

— Вона — найчесніша людина, яку я знаю, — сказала Мора, і це було справді так. Надто часто люди уникали того, щоб говорити щиро, через якісь наслідки для чесності, але це ніколи не заважало Джейн доносити правду, хай яку болючу.

— Ви не могли б з нею поговорити? Дати їй знати, як ми занепокоєні?

— Ми з нею завтра вечеряємо. Я спитаю, чи не захоче вона з вами чимось поділитись.

Вони вийшли з будівлі у такий насичений вологою вечір, що занурилися в теплу ванну. Вона вдихнула цього густого повітря і підняла очі на хмару мошок, що роїлися та билися об вуличний ліхтар. На парковці залишилися лише їхні машині: Морин «лексус» і припаркований за пів дюжини місць від нього «мерседес» Антріма. Вона відімкнула свою автівку і вже збиралася сісти в неї, коли він поставив їй нове запитання.

— А що ви ще можете розповісти мені про детектива Ріццолі?

Вона знову розвернулася до нього.

— В якому сенсі?

— Професійному. Чи можемо ми розраховувати, що вона приділить увагу кожній деталі?

Мора дивилася на нього поверх своєї машини, дах якої мерехтів плівкою вологи.

— Я працювала з багатьма детективами, Майку. І ще ніколи не зустрічала кращого слідчого. Джейн розумна й ретельна. Її