Читати книгу - "Послухай мене, Тесс Геррітсен"

— Невпинна — це добре.

— У її роботі безумовно. — Мора замовкла, намагаючись прочитати вираз його обличчя під світлом ламп парковки. — Чому ви про неї питаєте? Гадаєте, чи придатна вона для цієї роботи?

— Не я. Дружина. Джуліанна має старомодне уявлення про те, яким має бути детектив з відділу розслідування вбивств, і...

— Дайте вгадаю. Це не жінка.

Антрім збентежено засміявся.

— Маячня, чи не так, у наш вік і час? Але Джуліанна налякана. Вона в цьому не зізнається, але на якомусь рівні справді вірить, що для захисту родини потрібен чоловік. Минулого вечора я прокинувся і побачив, що вона не в ліжку, а стежить за вулицею, чи не ховається там хтось.

— Ну, можете сказати Джуліанні, що ваша родина просто не могла б бути у кращих руках. Я серйозно.

Він усміхнувся.

— Дякую. Так і скажу.

Мора сіла у свій «лексус» і щойно запустила двигун як Антрім постукав у вікно. Вона опустила скло.

— Ви знаєте про вечірку, яку ми влаштовуємо після концерту? — спитав він.

— А буде вечірка?

— Так, я хвилювався, що ви пропустили моє оголошення, бо прийшли сьогодні пізніше. Ми з Джуліанною влаштовуємо вечірку для всіх музикантів та їхніх гостей. Справжню коктейльну вечірку, де буде достатньо їжі, щоб нагодувати філармонічний оркестр. Тож приводьте гостя.

— Звучить заманливо. Після цього концерту мені явно знадобляться кілька коктейлів, щоб прийти до тями.

— Чудово. Побачимося на репетиції наступного тижня. Якщо мене, звісно, не виженуть зі скрипок. О, і Моро...

— Так?

— Ви були чудові сьогодні ввечері. Який жаль, що ви обрали мерців, а не Шопена.

Вона засміялась.

— Це для мого наступного життя.

Мора приїхала першою і тепер стояла в кухні Анджели Ріццолі, потягуючи з келиха вино і почуваючись зайвою, поки господиня носилася навколо з вправністю досвідченого кухаря, літаючи від холодильника до раковини, обробної дошки та плити, де всі чотири конфорки були заставлені булькітливими каструлями. Це був мінус того, щоб бути одержимо пунктуальною, бо це означало стояти в кухні господині й підтримувати розмову ні про що, чого Мора ніколи особливо не вміла. На щастя, Анджела говорила достатньо за них обох.

— Відтоді, як Френкі переїхав до Вашингтона, а Вінс застряг у Каліфорнії, мені більше немає для ного готувати, — сказала Анджела. — Всі ці роки, всі ці страви. Різдво, Великдень, День Подяки, а тепер це просто вечеря на одного. Мені цього не вистачає, розумієш?

Судячи з усіх каструль, що булькали на плиті, цього вечора вистачити мало всім і всього.

— Ви впевнені, що я не можу чимось допомогти? — спитала Мора. — Може, помити салат?

— О ні, Моро, тобі нічого робити не потрібно. У мене все під контролем.

— Але у вас тут стільки справ. Дайте мені якусь роботу.

— Соус. Можеш помішувати соус маринара. Фартухи — у тій нижній шухляді. Я не хочу, щоб ти заляпала свою гарненьку блузку.

Втішена, що нарешті отримала завдання, хай і бездумне, Мора пов’язала фартух з написом «Кухня Анджели» і заходилася помішувати маринара.

— Знаєш, я дуже сподівалась, що він прийде сьогодні, — сказала Анджела. — Твій друг.

«Друг». Евфемізм для чоловіка, що ділив з Морою ліжко.

— Деніел хотів прийти, — сказала Мора. — Але там хтось помер, і сьогодні ввечері він мав побути з їхньою родиною.

— Гадаю, це його робота, чи не так? Ніколи не знаєш, коли знадобишся людям.

«Його робота». Ще один евфемізм, ще один спосіб обійти незручну реальність покликання Деніела. Мора мовчки продовжувала помішувати соус.

— Життя складне, чи не так? — спитала Анджела. — Все змінюється й перевертається. Ніколи не знаєш, у кого закохаєшся.

Мора й далі помішувала соус, що парував їй в обличчя.

— Я росла доброю католичкою. І подивися на мене тепер, — сказала Анджела. — Я збираюсь розлучитися, співмешкаю з хлопцем. — Вона зітхнула. — Я лише хочу сказати, що розумію тебе, Моро. Повністю розумію.

Мора нарешті розвернулася до неї. Вони ще ніколи не розмовляли про них з Деніелом, і ця розмова серед усіх булькітливих каструль заскочила її зненацька. Обличчя Анджели розпашіло від кухонного жару, а волосся закрутилося від пару, але її погляд був прямий та твердий. І добрий.

— Ми любимо того, кого любимо, — сказала Мора.

— Правда ж? Тепер дай я піділлю тобі вина.

— Ма? — загорлав голос від вхідних дверей. — Ми всі тут!

Ґанком застукотіли кроки, і до кухні увірвалася чотирирічна Реджина.

— Бабусю! — заверещала вона і кинулася в обійми Анджели.

— Привіт-привіт-привіт! — прокричав Баррі Фрост, заходячи до кухні з упаковкою пива. — Схоже, гуляночка тут!

Усі набилися в крихітну кухню. Гебріел прийшов з двома пляшками вина. Дружина Фроста Еліс принесла букет троянд і, не гаючи часу заходилася шукати під раковиною вазу. У цьому була вся Еліс, що переходила одразу до справи. В кухні тепер стало так тісно, що Анджелі ледь вистачало місця для роботи, але вона, схоже, раділа цьому хаосу. Вона виростила в цьому будинку трьох дітей, приготувала в цій кухні тисячі страв, і сяяла, коли там відкорковували винні пляшки, а з каструль на плиті клубочилась пара.

— Вау, пані, — сказав Фрост. — Та ви наготували цілий бенкет!

А бенкет безумовно був: салати й паста, смажена ягнятина й стручкова квасоля з часником. Коли всі страви були вже на столі, і вони повсідалися на стільцях, Анджела обдарувала своїх гостей щасливою усмішкою.

— Господи, як мені цього не вистачало, — сказала вона.

— Чого, ма? — спитала Джейн. — Ґарування весь день на кухні?

— Збирання тут моєї родини.

Мора подумала, що хоч насправді вони родиною не були, сьогодні ввечері вони нею безумовно здавались. Вона оглянула стіл, подивилася на людей, яких знала роками і які знали про її недосконалості та іноді невдалі рішення, проте все дно її приймали. В усіх важливих сенсах вони були її родиною.

Гаразд, крім однієї.

— Я чула, ти — видатна солістка, — сказала Еліс Фрост, передаючи Морі салат. — Ми з Баррі з нетерпінням чекаємо на