Читати книгу - "Спадок на трьох, Ілона Волошин"

— Моллі! — крикнув він.

Що робити? Я швидко і тихо пробираюся по бічних сходах і ховаюся за стіну, щоб уникнути зустрічі із покоївкою.

— Так, я тут! — відгукнулася покоївка.

— Де батьків записник?

— Записник? — спантеличено перепитала Моллі.

— Так, той з коричневою обшивкою. Там лист!

Лист? Брайан шукає записник, який кілька днів лежить у моїй тумбі біля ліжка, про який я вже забула.

— Лист? — знову перепитує Моллі.

— Так, де він?

— Я не знаю, я сюди не заходила.

— Моллі, знайди його! Ніхто не повинен його бачити!

— Добре, я пошукаю зранку.

— Негайно починай шукати!

— Але як я знайду його пізно вночі?

— Мене це не хвилює! До ранку він має бути у мене! І не дай Бог щоб він комусь потрапив на очі!

Брайан, наче скажений, вибіг з кабінету, голосно грюкнувши дверима, що й так скрипіли. Коли його силует зник з горизонту, я вириваюся зі своєї схованки і мчу до кімнати. Зачинивши двері на ключ, я кидаюся до записника. Впавши на коліна біля ліжка, обережно відкриваю тумбу і дістаю той зловісний зошит. Розгорнувши його, мені в очі кинувся той самий лист. Відкриваючи пожовкле папірце, я починаю читати…

«Емелін… 28.11.2005» — це все, що вдалося розібрати зверху.

На аркуші доволі нерозбірливий почерк, але серед слів я відокремила ось що:

«Вільяме Мітчелле, не знаю, чи згадаєш мене, але можливо, вже не пам’ятатимеш. Це й не дивно, адже вже минуло п’ять років з нашої останньої зустрічі і напевне, ти вже не пам’ятаєш свою Ем… Я ніколи не писала тобі і не знаю, чи дійде цей лист до тебе, та й ти не цікавився нами.

Та це вже не важливо. Я нічого від тебе не очікувала; гарно проведені вечори назавжди залишилися в моїй пам’яті. І знаєш, я не шкодую! Ні про що не шкодую! Сподіваюся, ти також згадуєш про мене з посмішкою і трепетом у серці, про який ти так завзято розповідав мені під час наших зустрічей. Ти багато мені тоді розповідав… Та є дещо, про що ти маєщ знати. В той день ти покинув не лише дружину і мене, а й нашу з тобою дитину. У тебе народився син.

І ні, я не пишу тобі, щоб дорікнути чи нагадати про себе. Ні! Бути твоєю коханкою був мій вибір, і я не шкодую про нього! Я обрала тебе з усіма твоїми недоліками і сама ж перетворила їх на твої переваги. Але, чесно кажучи, я не писала б тобі, якби не була в скруті.

Вільяме, ти мусиш це знати. Уже кілька місяців моє тіло з’їдає страшна хвороба, і я боюся, що мені залишилося недовго. І ні, я не проситиму тебе про гроші, ти мені нічого не винен, як і я тобі. Я не хочу викликати у тебе жалість чи що-небудь інше. Єдине, що прошу — забери свого сина. Ти зможеш дати йому гідне майбутнє і виховати його справжньою людиною, а я тільки залишу його сиротою. Я не маю на кого його залишити, тому з відчаю пишу тобі цього листа.

Сподіваюся, ти зрозумієш мене і підеш на зустріч своєму синові Оскару. Він твоя копія. Прошу не для себе, а для нього. Мені втрачати окрім сина нічого і навіть його я втрачаю, віддавши тобі або віддавши на поталу цьому жорстокому світу.

Дякую тобі за все. Твоя Ем…»

Дочитавши останні рядки, я відчула, як у горлі з'явився твердий камінь, а сльози почали навертатися на очі. Тепер мені стало зрозуміло чому батьки розлучилися. Та найбільше зачепило зовсім не це, а те, що у мене є брат, про якого я навіть не підозрювала.

Мій пульс пришвидшився. Я загортаю листа і кладу його назад у записник. Що було далі? Чи забрав батько свого сина, чи ні? Що зараз із хлопчиком? Що далі по записах?

Відкриваю зошит на передостанні записи. Перші з 2005 року. Тут йдеться про прогулянки з собакою, проведення часу з Ґвен, співбесіду з охоронцем. Є зустріч з клієнтом та нотатки про адвокатську контору, але це не цікаво... Прогортавши ще трохи я натрапляю на досить цікавий запис, мені здається, що це саме той, що мені потрібен. Ось! Знайшла!

 06.12.2005 рік: 13:30 – зустріч з Емелін («Базилік»).

Гортаю далі — пусто. Чисті аркуші, пожовклі від часу, не містять жодних нових нотаток. Жодного натяку на продовження історії. Я переводжу подих і гартаю далі, але порожні сторінки лише змінюють одна одну. Чому батько більше не вів нотаток? Де закінчення історії?

Підіймаюся з колін. Єдиним правильним рішенням вважаю розібратися з усім тут і зараз. Вибігаю в коридор на босих ногах, щодуху відкриваю двері до батькового кабінету. Перелякана Моллі дивиться на мене розгублено, шукаючи відповіді десь у моїх очах.

— Ти це шукаєш? — піднімаю записник вгору.

— Так! Де ви його знайшли? — запитує вона, підходячи ближче і простягаючи руку, намагаючись його відібрати. Я відтягую записник назад, не даючи їй змоги цього зробити.

— Що ти про це знаєш? — замикаю за собою двері.

— Нічого! Присягаюся, я нічого не знаю.

Її перелякані очі бігають по мені, наче мурашки по шкірі.

— Не бреши! Я чула вашу розмову з Брайаном! Кажи, і це залишається між нами, а якщо ні — я тобі це не віддам.

— Це ви нишпорили у батькових речах! Ви повинні пояснити, що цей зошит робить у вас! — Моллі прямує до виходу, дуже швидко, майже біжучи.

— Стій! — в останню мить хапаю її за руку. — Я чула, що ви незаконно поділили спадок. Це також правда? Розповідай, що знаєш!

— Що мені до вашого спадку? Я тут проста покоївка.

— Моллі, ми чудово знаємо, що ти не проста. Ти щось знаєш і приховуєш! Або тобі заборонили розповідати, або причина в іншому. Я дізналася все, що можна було дізнатися з цього зошита — тож до завтра його не буде.

— Ні! Не робіть з ним нічого!

— Тоді кажи! Кажи все, що ти знаєш!

— Нічого! Я справді нічого не знаю! Я працюю тут не так давно і не знаю, що було п’ятнадцять років тому.

— Тоді чому ж цей зошит такий важливий? Чому Брайан довіряє саме тобі його шукати? Ти усе знаєш!