Читати книгу - "Мовчання ягнят"

Старлінг кивнула:

– Багато параноїдальних шизофреніків мають подібні галюцинації, про контроль з боку прибульців. Якщо Білл влаштований саме таким чином, то в цей спосіб його можна буде виманити. Непогана спроба, чорт забирай, коли вона стояла там і виголошувала свою промову, правда? Принаймні вона може виграти для Кетрін іще кілька днів. З’явиться час трохи попрацювати над Біллом. Або ж ні – Кроуфорд вважає, що термін ув’язнення ставатиме дедалі коротшим. Можна спробувати діяти таким чином, можна інакше.

– Мені б усе згодилося, якби йшлося про мою дитину. Чому вона постійно повторювала «Кетрін», чому саме ім’я?

– Вона намагається змусити Баффало Білла поглянути на Кетрін як на особистість. Як вважають слідчі, він має знеособити жертву, навчитися сприймати її як неживу річ перед тим, як розірвати її на шматки. Серійні вбивці розповідають про це на співбесідах у в’язниці, принаймні деякі з них. Кажуть, що це – наче мати справу з лялькою.

– За зверненням сенаторки Мартін стоїть Кроуфорд, як гадаєш?

– Може бути, а може, це доктор Блум – онде він, – відповіла Старлінг.

З телевізійного екрана передавали інтерв’ю на тему серійних убивств, яке кілька тижнів тому взяли в доктора Алана Блума з Чиказького університету.

Доктор Блум не бажав порівнювати Баффало Білла з Френсісом Доларгайдом, або Ґарреттом Гоббзом[97], або з будь-яким іншим випадком з його практики. Він уникав імені «Баффало Білл». Власне кажучи, він узагалі небагато розповів, але його вважали за експерта (можливо, найкращого в галузі), тому й треба було показати його обличчя на телебаченні. Репортаж скінчився його фінальною драматичною реплікою:

– Ми не можемо йому погрожувати, оскільки немає нічого страшнішого за ті жахи, що він бачить щодня. Єдине, що ми можемо, то це запросити його прийти до нас. Ми можемо забезпечити його відповідним лікуванням, надати допомогу, і ми говоримо це від щирого серця.

– Ото б нам усім не зашкодило трохи допомоги, – сказала Мепп. – Чорт забирай, я б сама від допомоги не відмовилась. Дешеві кліше та маячня, розрахована на публіку, – обожнюю такі промови. Нічого конкретного не сказав, але й Білла, мабуть, сильно не наполохав.

– Мені все не йде з голови те дівча з Західної Вірджинії, – відповіла Старлінг, – думка наче зникає, десь на півгодини, а потім знову впивається мені в горлянку. І той лак із блискітками на нігтях, краще я не починатиму.

Послуговуючись своїми численними захопленнями, Мепп підняла настрій Старлінг за обідом і зачарувала підслухачів порівняльними дисонансними римами[98] зі Стіві Вандера та Емілі Дікінсон[99].

Дорогою до кімнати Старлінг знайшла в своїй скриньці повідомлення, яке містило такий текст: «Будь ласка, зателефонуйте Альберту Роудену» і номер телефону.

– Це зайвий раз доводить мою теорію, – сказала вона Мепп, коли дівчата впали на ліжка разом із книжками.

– Про що?

– От знайомишся ти з двома хлопцями, так? І щоразу тобі дзвонить не той, що треба.

– Я про це давно знаю.

Задзвонив телефон. Мепп торкнулась олівцем кінчика носа:

– Якщо це Гарячий Боббі Лоуренс[100], то скажи йому, що я в бібліотеці, гаразд? – попросила Мепп. – Скажи, я наберу його завтра.

Телефонував Кроуфорд, з літака, і його голос видавався хрипким через зв’язок:

– Старлінг, збирайте речі на дві ночівлі, зустрінетесь зі мною за годину.

Вона вирішила, що розмова урвалася, бо в слухавці чулося лише низьке гудіння, а потім зненацька голос знову повернувся:

– …криміналістична валіза не знадобиться, тільки одяг.

– Зустрітися з вами де?

– У Смітсонівському музеї.

Він заговорив до когось іншого перед тим, як повісити слухавку.

– Джек Кроуфорд, – сказала Старлінг, кидаючи на ліжко сумку.

Над підручником з «Федерального кодексу криміналістичної процедури» виринула голова Мепп. Вона спостерігала за зборами Старлінг, мружачи велике темне око.

– Не хотілося б тебе засмучувати, – промовила вона.

– А куди тобі діватися, – відповіла Старлінг. Вона знала, що на неї чекає.

Колись Мепп очолювала студентський юридичний вісник в Університеті штату Меріленд, а вночі працювала. В Академії вона була другою в класі за рейтингом успішності, а на книжки кидалася, наче камікадзе.

– Завтра ти маєш складати іспит із Кримінального кодексу, а за два дні – нормативи з фізкультури. Переконайся, що Великий Кроуфорд знає, що тебе можуть лишити на повторний курс, якщо він про це не подбає. Щойно він вимовить: «Гарна робота, курсанте Старлінг», не смій відповідати: «Нічого особливого». Дивися цьому боввану з острова Пасхи просто в очі й кажи: «Сподіваюся, ви особисто подбаєте про те, щоб мене не залишили на повторний курс за пропущені заняття». Затямила, що я тобі кажу?

– Кодекс я зможу перескласти, – відповіла Старлінг, розправляючи зубами заколку для волосся.

– Ага, тільки ти його завалиш, бо не матимеш часу навчатися, – гадаєш, у такому разі вони не відправлять тебе перескладати програму? Ти що, жартуєш? Дівчинко, вони тебе викинуть із чорного ходу, наче дохле великоднє курча[101]. У вдячності надто короткий період напіврозпаду, Кларіс. Нехай він скаже, що тебе не відправлять на повторний курс. У тебе хороші оцінки – хай він про це скаже. Де я знайду таку сусідку по кімнаті, яка зможе так само швидко прасувати одяг за хвилину до початку заняття?

* * *

Старлінг вела свій старий «пінто» чотирисмуговою трасою, мчала чимдуж, проте жодного разу не перевищила швидкості, на якій машину починало трусити. Запахи гарячої оливи та плісняви, стукіт під капотом, скиглення трансмісії – все це потроху навіювало спогади про пікап батька, про те, як вона їхала разом із ним, а поруч вовтузилися брати й сестра.

Тепер вона сиділа за кермом, їхала в ніч, тільки білі смуги зникали під капотом – блим, блим, блим. У Кларіс з’явився час подумати. Страхи дихали їй просто в потилицю, інші, нещодавні спогади вовтузились поруч.

Старлінг побоювалася, що тіло Кетрін Бейкер Мартін уже знайшли. Якщо Баффало Білл дізнався, хто вона така, то міг запанікувати. Він міг убити її й викинути тіло з комахою в горлі.

Можливо, Кроуфорд привіз комаху для ідентифікації. Чому б іще він захотів зустрітися з нею в музеї? Але будь-який агент міг би відвезти того жука в Смітсонівський музей, навіть кур’єр від ФБР може виконувати такі доручення. А ще Кроуфорд наказав брати речі на дві ночівлі.

Вона розуміла, що Кроуфорд не захотів нічого пояснювати через незахищену лінію радіозв’язку, але Кларіс божеволіла від невідомості.

Вона знайшла новинну радіостанцію й дочекалася, поки скінчиться прогноз погоди. Від випуску новин користі було