Читати книгу - "Світло з пітьми. Мій дивний друг Мін., Ольга Сімбірцева"

 На мить я подумала про те, що в ньому таїться величезна сила, здатна зносити все на своєму шляху, а я перед нею абсолютно безпорадна, і не знаю, чи понесе вона мене з собою, чи знищить.  

- Припини, - промовила тихо. - Ти лякаєш мене.  

 Я опустила погляд і спробувала відштовхнути Джи Міна від себе, але це виявилося абсолютно мені не під силу. Я немов упиралася в стіну. Мін навіть не поворухнувся.  

- Поглянь на мене, - вимовив він. 

 Хоч його голос пролунав м'яко, я не підняла на Джи Міна погляд. 

- Джи Йон, - наполегливо покликав хлопець. 

 Я несміливо глянула на нього. На мене дивилися вже інші очі. Вони випромінювали тепло і ніби усміхалися, притягували до себе, немов магнітом. 

- Ти казала, що не боїшся мене. Ти не повинна боятися мене.  Тільки не ти. 

 Мін відклав убік обидві книжки і поклав руки мені на плечі. Відчувала, що мої ноги стали ватяними, і я не змогла б навіть зрушити з місця. Серце хвилююче вистукувало: зараз щось станеться. Я з трепетом чекала, як ця величезна невгамовна жива хвиля підхопить мене, щоб я не пішла на дно, а залишилася на плаву. Я не повинна його боятися. Тільки не я.  

 Тільки не я? Я для Міна щось значу.  

 У шлунку, немов зграйка метеликів пурхала. Від цього ставало і приємно, і трохи моторошно одночасно.  

 Джи Мін заніс одну руку в якомусь жесті, але що він хотів зробити, я не дізналася. Можливо, доторкнутися до моєї щоки. Мін раптом здригнувся і прибрав другу руку з мого плеча, відсахнувся від мене, немов зрозумів, що робить щось не те. Але за мить почула кроки і все зрозуміла. Хтось бродив недалеко, і нас могли побачити.  

 Я розвернулася обличчям до полиць, хоча мені це далося з великими труднощами. Коли переляк минув, відчула досаду і розчарування від того, що хтось ішов до нас, схоже. Я так і не дізнаюся, що хотів зробити Джи Мін. Якщо він?..  

 Та ні, Мін би мене не поцілував. 

 У просвітах між полицями показалася чиясь голова. Ось цей гад, який все зіпсував.  

 Ну, так злякалася я трохи. У Джи Міна часом такий погляд, що лякає до тремтіння. У такі моменти стає трохи моторошно. Чому - сама не знаю. А що стосується поцілунку... Напевно, якщо це коли-небудь і станеться, я зомлію.  

 Хлопець підняв голову і побачив мене, а потім Міна. Джи Міна він одразу впізнав. Я зрозуміла це за реакцією школяра, який блукав між стелажами. Ну, звісно ж, хто не знає Чон Джи Міна?  

- О, Чон Джи Міне! - радісно вигукнув хлопець. 

 Я не знаю, як його звуть. І чому він так зрадів? 

- Чого кричиш? - стримано запитав Мін.  

 Школяр крадькома глянув на мене.  

- Хотів привіт сказати, - промовив він, знову переводячи погляд на Джи Міна. 

- Привіт, - вимовив Мін. 

- Привіт, - радісно, але тихо відгукнувся хлопець. - Я Со Джин. Лі Со Джин. 

- Привіт, Лі Со Джин. Щось іще? 

- Ні, - розгублено пробубонів хлопець. - Що ви тут робите? 

- Локшину варимо.  

- М?  

- Що ще можна робити в бібліотеці? - запитав холодно Мін. - Займися своїми справами. 

- А так, вибачте, що завадив. Я піду.  

- Іди.  

 Я проводила хлопця поглядом, але він не пішов далеко. От, липучка.  

 Але що ж Мін? Мені тепер буде поруч із ним ніяково? Що я повинна зробити? Піти? Залишитися? Якщо піду, нічого не сказавши і нічого не пояснивши, це означатиме, що я образилася або злюся, що відвернулася від нього і не хочу розмовляти. Хіба я зможу від нього втекти?  

 Взявши з полиці книжки, які залишив Джи Мін, слухняно підійшла до нього. Мін, глянувши на мене, поклав на них зверху ще одну, потім наступну. Знайшов іншу парочку книжок, які мені не віддав. 

- Усе, досить, - промовив він, - ходімо. 

 Джи Мін забрав у мене всі книжки і, не озираючись, пішов уздовж стелажів у читальний зал. Я мовчки попленталася за ним.   

 Я не хочу нікуди від нього тікати. Ні втекти від нього, ні відпустити його не можу.  

 Кілька хвилин ми просиділи за столом один проти одного, гортаючи книжки.  

- Ми тепер будемо мовчати? - запитав Мін, і я підняла на нього очі. 

 Невизначено знизала плечима. 

- Ні. Я намагаюся щось придумати. Ніколи не захоплювалася китайською поезією. Есе ж має бути не одне на двох. Мені потрібно розібратися і самій. Якось так...  

 Підперла щоку рукою і знову заглибилася в книгу. Мін піднявся з місця. Я здивовано глянула на нього, думаючи, що йде. Але він підійшов до мене і, прибравши з сусіднього зі мною стільця мій рюкзак, сів поруч.  

- Думаю, - почав Джи Мін, - ти можеш написати про жіночі образи в китайській поезії.