Читати книгу - "Світло з пітьми. Мій дивний друг Мін., Ольга Сімбірцева"

 Мін щось ще говорив, але мені було важко зосередитись на тому, що він розповідав через його близькість. Він сів занадто близько до мене і, як завжди, дивився на мене своїм глибоким проникливим поглядом. 

- Дай олівець, - попросив Джи Мін. 

 Слухняно дістала і віддала йому. Мін робив якісь позначки в книжці, казав, що я маю прочитати це. Я погоджувалася і кивала головою.  Потім він потягнувся за іншою книжкою і чи то навмисне, чи то так вийшло, притулився до мене плечем. Кілька разів навіть торкнувся ногою мого берда, немов зовсім цього не помічаючи. Щось говорив, поглядаючи то на мене, то в книжку, щось навіть зачитував уголос, знову роблячи позначки олівцем на полях.  

 Чому Джи Мін торкається до мене? Він майже ніколи ні до кого не торкався і не дозволяв торкатися до нього. Але зі мною все по-іншому. Він справді не помічає цього? Але вже точно не надає цьому значення. Такого, як я. І не думає про це.  

 Мені здавалося, що відтоді, коли я вперше так необачно схопила його за руку, щоб утримати й не дати піти, зруйнувала якийсь невидимий бар'єр між нами. Увірвалася до нього додому, не запитавши дозволу, порушивши одне з правил у його житті. Але ж я не зовсім ввірвалася. Лише постукала. Він сам мене затягнув у свій дім. Міг просто не впустити, двері не відчинити, зрештою, якщо нікого не чекав і не хотів бачити.  Але Мін не відштовхнув мене, він захотів зі мною спілкуватися. І в мене є підозри, що я йому подобаюся. Хіба ні? Чи це гра? Тоді, що йому від мене потрібно?  

 Мозок мій каже мені бути обережною, але мене тягне до Джи Міна і хочеться бути поруч із цим хлопцем. Нехай щось із ним однозначно не так. І я поки що не можу зрозуміти: дивацтва це чи він якийсь особливий. Він може бути поганим, але я відчуваю, що ні. Мені здається, що він щирий зі мною. Усе, що Мін робить, не гра і не облуда стосовно мене. Я поки що не знаю, чому нікого не підпускає близько до себе, чому настільки закритий для інших. Людина не закривається просто так. Для цього мають бути причини: обман, зрада, розчарування в людях, бажання захистити себе від подібного в майбутньому. Захисна реакція організму. Джи Мін сам говорив. Тільки сенс цієї фрази набагато глибший. У ньому самому може відчуватися сила і навіть деяка жорстокість та байдужість, але душа його самотня і беззахисна. Мін холодний і недосяжний не тому, що відчуває свою перевагу над іншими.  

 Що він говорив мені? Я ніколи не брешу. Завжди справжня. Невже я справді така? У цьому є сенс? Ніколи не вважала себе особливою або якоюсь занадто правильною. У мене маса недоліків, я можу бути злою і... мені часом буває соромно за себе, особливо, коли кажу те, що люди не хочуть чути. Я не розумію людей, які хочуть усім подобатися, які прагнуть бути на когось схожими, можуть скоїти навіть підлість і опуститися до низьких вчинків, аби тільки не стати вигнанцями, посміховиськом, щоб їх прийняли в компанію. Але при цьому я боягузка і не можу щось змінити у своєму житті, не можу вирватися з того кола, в якому змушена перебувати, як у прямому, так і в переносному сенсі. Знаю, що не зможу змінити цей світ, зробити його кращим або справедливішим. Я всього лише учениця старшої школи. Не можу покинути школу, але мрію, що, закінчивши її, зможу рухатися далі, щось почати спочатку, виїхати з нашого міста туди, де мене ніхто не знає, і ніхто не чекає, а моя так звана сім'я зможе жити спокійно без мене, я зможу знайти заняття собі до душі.  А тому я маю добре вчитися, щоб вступити до коледжу. 

- Ти мене взагалі слухаєш? - запитав раптом Джи Мін суворо. - Проробиш у мені поглядом дірку, не зрозуміло, про що думаючи.  

- Вибач, - промовила, взявши до рук книжку, що лежала переді мною, і перевела всю свою увагу на її сторінки, яких, правду кажучи, не бачила. 

 Мене збентежило те, що Мін помітив, як я втупилася на нього, роздивляючись. Здається, він заглянув у книжку, яку я тримала в руках. 

- Ти тримаєш її догори дриґом, - вимовив хлопець.  

 Його слова змусили мене почуватися ще більш ніяково.  

- Що ти там так зібралася розглянути? - запитав Мін, явно посміхаючись. 

 Він акуратно забрав із моїх рук нещасну книжку і, перевернувши її, так само обережно всунув мені в руки назад. Я готова була провалитися крізь землю. 

- Якщо втомилася, так і скажи. У нас ще багато часу попереду.  

- Ні, я не втомилася, - поспішила заперечити, з надією глянувши на Міна, поки він не запропонував розійтися по домівках. - Просто... Я справді тебе не слухала. Вибач. 

 Знову опустила погляд, бо мені стало соромно, і не могла дивитися йому в очі. 

- Дай мені це, - промовив Мін, забираючи в мене книжку, яку я продовжувала тримати в руках. 

 Нічого не розуміючи, перевела на нього погляд. Мін розсердився чи образився? Ні. Він навіть усміхнувся мені. Я слухняно розтиснула пальці, бо першою моєю реакцією було не віддавати йому книжку.  

- Цю візьми.  

 Джи Мін простягнув мені книжку, у якій олівцем робив позначки.  

- Добре. Спасибі, - тихо подякувала йому, сумлінно уставившись у книжку, але ловлячи краєм ока й вуха кожен рух і шурхіт з боку Міна, бо він цікавив мене більше за те, що було написано в книжці. 

 Мін відкинувся на спинку стільця, і боковим зором я вже не могла його побачити. Змусила себе читати книжку.