Читати книгу - "Світло з пітьми. Мій дивний друг Мін., Ольга Сімбірцева"

 Есе, Джи Йон. Тобі треба написати його.  

 Я зітхнула. Думки мої поверталися до Міна. Важко сидіти ось так, знаючи, що він сидить поруч, і не бачити його обличчя, не знати, що він робить. Чи дивиться він на мене, чи читає книжку? Але... як же це приємно.  

 Мені все ж вдалося трохи розібратися в тому, про що потрібно написати у своєму есе. Зовсім трохи. Я навіть зробила кілька записів, намагаючись вловити думку.  

 Ми з Джи Міном ще якийсь час пробули в бібліотеці. Причому я зрозуміла, що Мін провів цей час із більшою користю, ніж я. Ну, звісно ж, адже він не відволікався на мене. Щоправда, Джи Мін поцікавився, як у мене справи. Він хотів поглянути на мої записи, але я пообіцяла йому пізніше показати.  

 Потім Джи Міна потягнуло на роздуми про час і його швидкоплинність.  

- Я тугою охоплений, ніяк не засну, - зачитав він уголос якийсь вірш. 

 Я розвернулася до Міна, щоб краще його бачити.  

 Схоже, з тим ченцем-наставником він провів занадто багато часу. Джи Мін читав так виразно і проникливо. Його голос звучав, як приємна, але сумна мелодія. 

- Та й сон не позбавить від сумних дум! 

Місячне світло осяває снігову пелену,  

Дме північний вітер, і дикий, і похмурий.  

Життя кудись іде, не зволікаючи ні дня,  

І я відчуваю: старість торкнулася мене... 

Се Лін'юнь. Захід року. 

 Мін витримав паузу, немов обмірковуючи прочитане, а потім запитав, глянувши на мене:  

- Як думаєш, він сумує за своєю молодістю?  

- Мабуть так. Багатьох неминучість старості лякає. Але ми ще занадто молоді, щоб думати про старість. 

- Тебе вона не лякає?  

- Не знаю. Попереду ціле життя. Є ще час бути молодим. Думаю, мене це почне турбувати років через двадцять - двадцять п'ять.   

 Мін усміхнувся і, задумливо глянувши в книгу, знову почав читати, але після перших рядків підняв очі на мене. Він так добре запам'ятав або знав цей вірш. 

- Барви цвітіння нам важко надовго зберегти.  

День в'янення  відтермінувати не може ніхто.  

Те, що колись,  як лотос весняний, цвіло, 

Стало сьогодні  осінньою коробкою насіння...  

Іній жорстокий вкриє траву на полях.  

Зникне, висохне,  але вся не загине вона!  

Сонце з місяцем знову роблять своє коло, 

А ми йдемо,  і немає нам повернення до живих.   

Серце любовно до минулих часів кличе. 

Згадаю про це -  і все обірветься всередині!  

Тао Юаньмін. Династія Цзінь. 

- І пан Тао сумує за своєю молодістю, - промовила я, зітхнувши. - І це так болісно. У його словах стільки смутку.  

- Людство в усі часи намагалося знайти секрет вічної молодості або знайти безсмертя. Але безсмертя для них - це пам'ять поколінь, це те, що вони залишили після себе. Безсмертя не буквально.  

- Ми не можемо жити вічно, - промовила я. - Нам потрібно жити сьогоднішнім днем. Завтрашній день ще не настав, вчорашній ніколи не повернути. У нас є тільки зараз, тут. Але серце людини завжди повертається в минуле, коли її «фарби цвітіння» в'януть, коли її час спливає. Молоді ж подумки спрямовуються в майбутнє. Тому що нам здається, що у нас ще багато часу попереду.  

- Але що, якби в тебе з'явилася можливість завжди залишатися молодою? Якби сакральна мрія про безсмертя стала б реальністю?  

- Ну, - задумалася я, - щоб щось отримати, потрібно щось віддати, чимось пожертвувати. 

- І що, наприклад? 

- Можливість із кимось зблизитися. 

- Чому? 

- Безсмертя прирече на самотність. Усі не можуть жити вічно. Той, хто ніколи не помре, врешті-решт, залишиться сам. Якщо буде необхідність приховувати цю особливість свого існування, подумай, скільком людям за своє довге життя доведеться заподіяти біль розставанням часом без зрозумілого пояснення? Або вона побачить, як старіють і йдуть із життя її друзі, близькі, її коханий чи кохана, діти. І вона ніколи не зможе цього забути.  

- Але ми теж бачили, як ідуть із життя дорогі нам люди. Рано чи пізно нам доводиться з цим стикатися.  Кожному з нас. 

- Але ми не будемо вічно жити з цим болем. Коли-небудь і ми підемо. І піде наш біль. Пройшовши через втрати, скільки разів за нескінченне життя ти захочеш пережити такі втрати? Переживати це знову і знову. 

 Обличчя Міна стало на мить якимось навіть занадто серйозним. 

- Але що, якби все своє довге життя тобі довелося б прожити з кимось таким же безсмертним? Ти б погодилася залишитися з ним? 

- Якби я його любила, мабуть, так. Але це неможливо.  

- Ти відмовилася б від свого життя? Якби тобі довелося відмовитися від усього, до чого звикла і від усього, що знаєш?