Читати книгу - "Заблудлий, Джейн Гарпер"

Обирати було з чого, подумалося Нейтанові. В ті часи дитяча смертність зашкалювала. Жодна біла дитина, народжена в містечку до 1920-х, не вижила.

Очі Ліз блищали від сліз.

— Він любив говорити, що заблудлі діти гукають найгучніше. До кінця життя їхні мами чутимуть, як дітки плачуть на вітру. Гадаєш, це правда?

— Що тут є привиди?

— Що матері в завиванні вітру чують плач своїх дітей.

— О! — Нейтан знову взяв маму за руку. — Ні.

Він справді так не думав. Якби це була правда, в австралійській глушині стояв би в повітрі такий плач, що курява не всідалася б ніколи.

Розділ 13

Коли Нейтан зазирнув у кухонні двері, туристи накривали стіл до вечері. Він лишив Ліз сидіти під евкаліптом, а сам пішов у будинок. Саймон і Кейті обоє підвели голови, побачивши його на порозі, і брязкіт приборів на мить затих. У Нейтана склалося чітке враження, що вони різко урвали розмову.

— Перепрошую, — мовив він, сам не розуміючи, навіщо взагалі вибачається. — Ви не бачили Баба?

Саймон похитав головою.

— Я гадав, він поїхав з вами й Гарі.

— Ясно. Дякую.

Приглушена розмова відновилася тільки по тому, як він вийшов з кухні.

Баба він розшукав у вітальні: сидів на канапі, закинувши ноги на Нейтанів спальний мішок. Він грався у відеогру — в якісь стрілялки, де бігав чоловік у масці. Зі стіни на них дивилася Кемеронова картина, і її супокій створював разючий контраст.

— Привіт, — мовив Баб, не відриваючи очей від гри, коли ввійшов Нейтан.

— Що робиш?

— Нічого. Оце, — він кивнув на екран. — Не хочеш на двох гравців?

— Ні, дякую.

Нейтан витягнув з-під Бабових ніг свій спальник.

— Це моє ліжко, між іншим.

— Це взагалі-то канапа, приятелю.

Повз відчинені двері пройшла Кейті й за мить повернулася з чистим чайним рушником. Баб провів її жадібними очима.

— Я просто в біса закоханий у неї, — театрально зітхнув він.

— Та невже? І яке в неї прізвище?

Баб широко посміхнувся.

— Не знаю, але знаю, яке буде.

Нейтан не стримав посмішки.

— Боюся, ти трішки запізнився, приятелю. Схоже, вона вже зайнята.

Бабове обличчя трохи потемніло.

— Це справжній злочин — така дівчина, як вона, з таким англійським вилупком. Він навіть не може зробити її щасливою.

— Звідки тобі знати?

— Вона тобі здається щасливою?

— Я про це й не замислювався.

— А я б зробив її щасливою, — мовив Баб, значущо кивнувши: на той раз, якщо Нейтан не зрозумів серйозності його намірів.

— Ага, добре. Але я не про це... — (На екрані пролунали постріли). — Слухай, ти не міг би... — Нейтан простягнув руку й поставив гру на паузу.

— Ти що робиш? — вигукнув Баб, але його роздратування минулося так само швидко, як і спалахнуло. — Щось трапилося? Це стосується Кема?

— Ні. Ну, так, трохи. Хотів з тобою побалакати. Це... — Нейтан затнувся. — Я бачив тебе вчора ввечері.

— Що? Коли? — Баб метнув погляд на двері, де перед тим проходила Кейті, і його щоки почервоніли. Нейтанові стало цікаво, про що він думає.

— Надворі, — підказав він.

Баб нахмурився.

— Ти сцяв на могили.

— А, це! — просто розреготався Баб. — То й що?

— І що, на твою думку, ти робив?

— Я тільки на татову. Можна подумати, ти такого ніколи не робив.

Насправді Нейтан такого не робив. Мабуть, тому, що йому таке й на думку не спадало.

— А ти...

— Я — що, приятелю?

— Ти часто таке робиш?

— Час до часу, коли проходжу повз і є чим.

— Але... навіщо?

— Нейте, приятелю. Та годі тобі.

Нічого більше не кажучи, Баб повернувся до гри.

Нейтанові, може, ніколи б і не спало на думку помочитися на могилу, але він знав, що Баб має трошки більше мотивів. Ключик до Карла Брайта був простий: ще в ранньому дитинстві ти швидко навчався триматися подалі від нього, коли це можливо, а решту часу не підводити голови. Баб, який народився останнім, так цього до кінця й не навчився. Навряд чи він винен у тому, що став випадковою дитиною, але це не зарадило. Ліз зроду й натяком не прохопилася, що Бабове народження за десять і дванадцять років після братів не надто порадувало родину, а от Карл ніколи цього не приховував.

Усе було б не настільки погано, якби Баб народився після Нейтана, а не Кемерона, який дратував Карла значно менше. Але від Бабового тугодумства і від необхідності добирати з ним слова тато починав лютувати. А ще Баб абсолютно не мав нюху на те, коли це станеться. Нейтан намагався йому допомогти, показуючи ознаки наближення бурі, та Баб нічого не засвоював, і Нейтан просто впадав у відчай. Кем теж спробував допомогти, але це ні до чого не призвело. Баб реально не бачив, коли треба рятуватися.

І зараз Нейтан дивився на Баба — вже старшого, проте досі багато в чому колишнього.

— Слухай, татова могила — це одне, але ж поряд лежатиме й Кем, ти знаєш.

— Та ще не лежить, — мовив Баб; він розпочав гру по другому колу і приклеївся поглядом до екрана. — Хай там що, а на Кемовій могилі я б такого не робив, правильно?

— Хтозна, — мовив Нейтан, і Баб різко звів очі.

— Ми з Кемом добре ладнали, не треба. Краще, ніж ви двоє.

Нейтан уже розтулив рота, але його врятував заклик з кухні. Вечеря була вже на столі.

— Дерево всохне, якщо так і далі продовжуватимеш, — пробурмотів він, виходячи з вітальні, але Баб знизав плечима.

— Наче мені не байдуже. Це ж просто дерево.

Атмосфера за кухонним столом була пригнічена. Коли Нейтан сідав біля Зандера, до нього обернулася Ільза.

— Як усе було? — запитала вона нейтральним тоном. Обабіч неї сиділо двоє доньок, і вона силкувалася зберігати бадьорий вираз обличчя.

— Нормально. Гленн тобі подзвонить, — відповів Нейтан. — Він дозволив нам забрати Кемову машину. Вона У дворі.

— Дякую, — коротко кивнула Ільза.

Нейтан відчув на плечі м’яку руку й посунув стільця,