Читати книгу - "Новий Атлантис, Selene Evance"

Цього разу, роздратувавшись і конкретно розізлившись, я притяглася в ангар накульгуючи, проте без милиці й у сукні. Чорній красивій сукні, яку я попросила Кіана відшукати в шафі. Він лаявся, а з ним у телефоні під час дзвінка я чула й лаяння іншого чоловіка, мабуть, того Спенсера, його охоронця. 

Інший, другий чоловік, імені якого не знала, певно, ошивався десь поруч мене. 

В ангарі, як завжди, було галасливо, бухкала музика, кольорові плями ходили по маківках та обличчях гостей. Я пробилася до нашого звичного місця й, перш ніж устигла когось роздивитися, влетіла в обійми Кенджі. 

— Вогнику! Радий тебе бачити не в могилі. 

Я закрякала, ніби мені не вистачало повітря. 

— Якщо зараз перетрощиш мені всі кістки, то точно опинюся саме там. 

— Де болить, що болить? 

— Не перестарайся, хлопче, — стиснув мені плече Ільяс і прихилився так, щоб можна було прошепотіти й бути почутим: — Тримайся Кіана й нас, Вогнятко.  

Я мимовільно повернула голову й через плече вирізнила позаду фігуру Кіана. Він був обернений до мене боком, але я однаково відчувала, що він спостерігав за всім. Було б розумніше сюди не приходити, звісно, та Кіан не міг цього мені заборонити. 

Мабуть, йому було б простіше мати таку владу й не тягатися за мною невідь-навіщо.  

— Зрозуміла, — одними губами проказала я Ільясові й вдячно всміхнулася. Затим обвела поглядом усіх, що стояли трошки вглибині, ховаючись у тіні. Хтось дригався в безладному танці, хтось лише тупав ногою й цмулив коктейль, а хтось підпирав стінку. Унизу було все ж хаотичніше. 

— Друзяки! Час турнірної таблиці! — цього разу на сцену видерся Ірван і сам озирнувся, щоб краще бачити таблицю на екрані. Усе замовкло, затихло, навіть скляночки перестали тріскати, а люди — дихати. Я підняла голову й гмикнула. Перші ми з Кіаном, далі Кенджі, якийсь невідомий мені Артур, Ірван, а далі Тата, далі — невідомі мені імена. — Знаю, усі чекають наступного заїзду, — Ірван повів бровою. — Цього разу на вас чекає короткий забіг з перешкодами на краю Нового Атлантиса. Для тих, хто не боїться політати. До четвертого раунду пройдуть перші троє, як завжди. Заїзд і так трошки запізнився, тому точно можу сказати, що збираємося на сьому годину післязавтра. Щоб нічого й нікого не затримувати.  

— Сподіваюся, це був жарт, — скривилася дівчина з рожевим волоссям, узяла скляночку й сховалася в тінь. 

— А що було торік? — спитав Кіан, зненацька опинившись у мене за спиною. Я неохоче відвела погляд від таблиці й перетяла плечима. 

— Забіг по бездоріжжю. Пів дня тоді відмивала машину від багнюки. Ганяти по мокрому піску — лихе діло. 

Я озирнулася й переступила з ноги на ногу. Провела язиком по нижній губі й саме тоді вирізнила в натовпі Тату, яка теж глянула на мене. Я смикнула Кіана за рукав.

— Відійду на кілька хвилин. 

— Ти куди? Віві, не дурій. 

— Я до Тати. Треба перекинутися кількома словами, привітати хоча б. 

Він так довго й пильно вглядався в моє обличчя, що я змушена була всміхнутися, щоб збити його з пантелику й послабити напругу. І, не дочекавшись відповіді, пошкандибала вниз. Нога справді ще досить боліла й додавала дискомфорту, але весь час я поверталася до думки, що могло бути гірше. Що б там собі не думав Кіан, а вбити мене не намагалися. 

Тата, ледь не вихлюпнувши на футболку синє пійло, підскочила до мене й обняла рукою за плечі. 

— Я рада, що ти прийшла. 

— А я рада, що ти пройшла. У наступний раунд, маю на увазі. 

Вона ковтнула синього пійла й потягла мене до стінки з іншого від узвишшя, де я стояла раніше, боку. Звідси виходив кудись коридор, і там теж снували люди. Проте там було так темно, хоч в око стрель. 

— І теж щаслива. У наступному раунді переможців усього три, треба постаратися, правда? Бо можемо вилетіти. 

Я відчула, як гулко в мені гупнуло серце. Вона вважає, що я можу програти цей шоудаун? Лише через те, що в другому раунді поступилася Кіанові? 

— Я не програю. 

— Так думають усі, а особливо та чорноока красуня, — вона відсалютувала склянку Кіанові, який вдивлявся в наш бік, але не певна, чи справді нас бачив з такої відстані. 

Я повернулася до Тати обличчям. 

— Байдуже. 

— До речі, ти була в офісі Еллінгтонів? — зненацька серйозно спитала вона, взялася пальцями за трубочку й потягала лід у склянці. 

У голові мавпочка застукала тарілками. Перепрошую, що?

— Так, — односкладно відказала я, не вбачаючи сенсу замовчувати. 

— Кажуть, у нього там така цікавезна картина є. «Сирени» Лонгстаффа, може, бачила її якось?  

Я невизначено стенула плечима. 

— Бачила, але не підходила близько. Тоді мене якраз звільняли з роботи з милості пана Еллінгтона-старшого. 

Завбачивши мою криву посмішку, Тата склала губи й повела ними вбік, гмикнувши. 

— У мого батька була схожа колись. Правда, не знаю, чи оригінал, чи копія. 

— Твій батько міг дозволити собі оригінал?

— Так, — легковажно повела плечима Тата, — чому б ні. 

Я направду ніколи не цікавилася сім’єю подруги, навіть ніколи не бувала в неї вдома. І на якусь мить мені стало страшенно соромно. Наше спілкування часто обмежувалося змаганнями, зустрічами в Лукасовому гаражі, шоудауном та ось такими вечірками. 

— А звідки ти знаєш, що вона там є? Теж бувала на екзекуції в пана Еллінгтона? 

— Та ні, інші розповідали. Не знаю чому, але всі свято вірять, що картина жахлива. Хоча я любила її. 

Я бездумно кивнула й прикусила губу ізсередини. З усього сказаного Татою можна зробити різні висновки, якщо взяти до уваги, що це все — щира правда. У цьому я не була впевнена, а тому, ніяково махнувши рукою, хотіла пошкандибати назад до Кіана. І коли підняла очі, щоб знайти його, відразу перетнулася з ним поглядами. 

Серце стукнуло за мить мільйон разів від тих його очей. 

Ті очі ніби вже мене поцілували.