Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Лицар з Кульчиць 📚 - Українською

Читати книгу - "Лицар з Кульчиць"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Лицар з Кульчиць" автора Ярослав Іванович Ярош. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 30 31 32 ... 55
Перейти на сторінку:
Частенько думав про Сірка: напевно, отаман вирішив зробити Кульчицького товкмачем, аби той перекладав турецькі листи і спілкувався з полоненими. Що ж, мудре рішення, оскільки Юрій іще з дитинства мав потяг до чужих мов, тож наука ішла легко.

Одного дня, коли сонечко вперше за останній тиждень виглянуло з-за хмар, до Малинівки притрюхикав Іван Залога. Юрій із товаришем саме сіли у хаті обідати.

– Ну що, вивчив мову агарянську? – запитав Кульчицького просто з порога.

– Порозумітися можу.

– Добре. Тоді збирайся. А ти, – це було сказано до Селіма, – пиши листа до свого батька. Ось тобі папір, чорнило і перо!

– А що писати? – розгубився турок.

– Зараз диктуватиму. Давай-давай, бери перо. Юрко поїде до твого Очакова: треба там одну людину знайти і з полону турецького вирвати. Ну, чого застиг? Може, волієш між козаками лишитися?

Селім всівся за стіл, узяв перо. Залога почав диктувати йому листа до батька, у якому Селім просив сприяти у всьому козакові, що покаже цього листа…

Уже написаний папірець Залога згорнув і заховав за пазуху.

– Ну що, пане Юрку, ти вже зібрався?

– Так, я готовий, – відповів Кульчицький, вже тепло вдягнений, озброєний і з наплічником за спиною. Селім підійшов до нього.

– Побачиш мого батька, передай йому вітання від мене. Скажи, що я сумую за ним і що дуже хочу повернутися додому.

– Обіцяю, Селіме.

Коли вони з Іваном віддалилися на кілька гонів від села, Кульчицький озирнувся: Селім усе ще стояв біля дороги і проводжав його очима. Юрій ще раз махнув на прощання.

– Не забувай, пане Юрку, що наступного разу ти можеш зустрітися із тим турком на полі бою.

– Я це розумію.

– Він добивав поранених козаків, брав їхніх жінок і діточок на сирівець, – продовжував Залога. – Тож подумай добре, чи може стати він тобі коли-небудь братом.

Кульчицький не відповів, а поглянув на сонце, що от-от мало намір сісти за обрієм.

– Гадаю, нам треба поквапитися.

Розділ ХІV. Очаків. Оттоманська імперія

Кульчицький намагався тримати себе в руках, однак холодний морозець все одно бігав швидкою стоногою по спині шляхтича-козака. Турки дивилися на нього із недовірою і, напевно, мали рацію. Юрій сидів на канапі і намагався дослухатися до того, про що говорить господар цього дому з іншими родичами. Перед ним на столику стояло горнятко із якимось чорним напоєм – гарячим і гірким. Здається, господар називав це кавою, і досі такого йому куштувати не доводилося. Сьорбнувши, Кульчицький пообпікав собі губи, однак намагався цього не показати: треба залишатися впевненим у собі і спокійним. За мить Юрій знову взяв горнятко у руки, однак пити не поспішав – грів задубілі пальці.

Він знаходився в домі одного з очаківських вельмож, тож усередині все було оздоблене досить багато, у східному стилі: золото, шовки, килими. Молодий шляхтич уперше опинився в мусульманському світі, тому оглядав тут усе із дуже великою цікавістю.

Знову в кімнату зайшов господар, котрого звали Сулейманом. Це був Селімів батько. Слідом за ним слуги привели якогось невільника в драній одежі. Кульчицький відставив горня, підвівся.

– Це він? – запитав Сулейман.

Юрій поглянув на невільника, їхні погляди перетнулися. Кульчицький зморщився.

– Ні, – відповів твердо.

Сулейман насупився.

– Ти впевнений?

– Так, я впевнений, ефенді.

Господар насупився ще більше.

– Це вже п’ятий.

– Так, ефенді. Однак пан Стоцький, що мене послав, зацікавлений у тому, аби отримати саме свого сина, а не когось іншого. Так само, як і ти, шановний ефенді.

– Але ж ні в мене, ні у моїх друзів більше нема таких рабів, як ти мені описав! Може, він зовсім і не в Очакові?!

Кульчицький пояснив терпляче:

– Як я вже казав, мій господар отримав від сина вісточку, що він саме тут. До того ж полон і неволя могли поміняти панича – і він тепер виглядає зовсім не так, як раніше.

Сулейман почав нервово ходити кімнатою.

– Не подобається мені все це. Я не мав від Селіма вістей уже стільки часу, вже змирився з його смертю, а тут приходиш ти!

– Хіба ж я приніс погану новину? – спокійно запитав Кульчицький. – Твій син уже був однією ногою на тому світі, так що ми його насилу виходили. Він відмовлявся приймати їжу з наших рук і ліки, але згадка про батька і рідний дім таки переконала його в протилежному. На щастя, переконала.

Сулейман нарешті спитав розгублено:

– Але ж де я маю знайти того Стоцького?

І тут Юрій сказав те, до чого так давно готувався:

– Усе у твоїй волі, ефенді. Я лиш можу запропонувати тобі свої скромні послуги.

– Які?

– Ніж вести до мене десятки невільників, то вже краще мені походити поміж них і роздивитися: я його точно впізнаю. Звісно, якщо на те буде дозвіл твій та інших беїв. Зрозумій, ефенді, наш час дуже дорогий, адже твоєму сину хочеться чимшвидше повернутися додому.

Сулейман довго дивився на Кульчицького своїм важким поглядом, сопів. Тоді, нарешті, кивнув головою і вийшов геть.

Юрій знову сів на своє місце і, щоби заспокоїти легке тремтіння рук, узяв горнятко з кавою. Вона вже не була такою гарячою, тож він сьорбнув кілька разів. Тепло зразу ж розійшлося тілом, заспокоюючи і додаючи впевненості. «А ця кава не така вже й погана», – мовив сам до себе Кульчицький і зробив іще кілька ковтків.

Він знаходився тут уже другий день, а молодого панича Стоцького, що «потрапив у татарський полон», так і не могли знайти. Сулейман повірив у те, що його син Селім живий, тому готовий був зробити все, аби виміняти свого сина на польського панича і чимшвидше повернути додому. Принаймні, Кульчицький усе зробив, аби він у це повірив.

Наступного ранку вони із Сулейманом вирушили на пошуки самостійно. Спочатку оглянули всіх невільників, що жили у домі самого Сулеймана. Кульчицький намагався поговорити з людьми, дещо розпитував, а при тому добре намагався запам’ятати розміщення всіх господарських будівель. Не знайшовши Стоцького тут, вони рушили до сусідів, а ті, з поваги до Сулеймана, дозволили Кульчицькому оглянути усі льохи і сараї, де тримали рабів з України та інших держав. Декотрі говорили:

– Ми своїх рабів знаємо: між ними нема жодного на прізвище Стоцький.

– Він був козаком, тому міг назватися інакше. Ви ж знаєте, як тут люблять козаків, от хлопець і настрашився, – переконував Кульчицький і все ходив поміж невільниками, говорив з ними й ретельно все мотав на вус.

Дивлячись на страждання цих людей, Кульчицькому аж серце кров’ю обливалося. Де ще господар був трохи людяним, то й невільники в

1 ... 30 31 32 ... 55
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Лицар з Кульчиць», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Лицар з Кульчиць"