Читати книгу - "Сім смертей Евелін Гардкасл, Стюарт Тертон"

— І що ви йому сказали?

— Не я, сер, а місіс Драдж, куховарка. Сказала те саме, що й до того місіс Дербі. Що з челяддю все гаразд, от лише панство… — Вона шаріється. — Йой, сер, перепрошую, я не те хотіла…

— Не хвилюйся, Люсі, мені й самому більшість тутешніх гостей не до шмиги. То що ж воно такого робить, це панство?

Вона всміхається, винувато прикипає очима до підлоги. Коли ж знову заговорює, голос у неї такий тихий, що його ледь чутно крізь рипіння мостин:

— Ну, от сьогодні вранці міс Гардкасл була в лісі зі своєю камеристкою, цією француженкою… йой, ви б чули, як вона постійно розмовляє… «кель[15] це», «кель те»… Хтось на них напав біля старого будинку Чарлі Карвера. Мабуть, хтось із гостей, але вони не кажуть, хто саме.

— На них напали?! Ви впевнені?! — вигукую я, згадавши ранок, проведений у подобі Белла, жінку, яка втікала крізь хащі… Я тоді був вирішив, що це Анна, але що, як я помилився? Це ж буде вже не перший за час перебування в Блекгіті випадок, коли моє припущення виявилося хибним…

— Ну, вони так кажуть, сер, — мовить Люсі, збентежена моєю наполегливістю.

— Мабуть, треба мені поспілкуватися з цією французькою камеристкою. Як її звуть?

— Мадлен Обер, сер. От лише не кажіть їй, що це я вам розповіла. Це ж наче секрет.

Мадлен Обер. Та сама покоївка, яка дала Беллові записку вчора за вечерею. У шарварку нещодавніх подій я геть забув про його порізану руку.

— Я нікому анічичирк, Люсі. Дякую тобі, — запевняю я, удаючи, ніби замикаю вуста на ключ. — Менше з тим, мені треба з нею поговорити. Чи не могла б ти повідомити, що я її шукаю? Можеш не казати навіщо, але, якщо вона прийде до моєї кімнати, на вас обох чекатиме винагорода.

Вона вагається, але доволі швидко зголошується й мчить геть, перш ніж я встигаю витрясти з неї ще якісь обіцянки.

Якби Рейвенкортові таке було до снаги, я б вийшов з галереї вистрибом. Хоча Евелін до Рейвенкорта байдуже, вона все одно мій друг, і, хай там як, я хочу врятувати її. Якщо хтось напав на неї в лісі сьогодні вранці, можна припустити, що ця особа ввечері братиме безпосередню участь у її вбивстві. Я мушу зробити все можливе, щоб запобігти цьому, і, сподіваюся, ця Мадлен Обер мені в цьому якось зарадить. Хтозна, може, завтра о цій порі я вже знатиму ім’я вбивці. Якщо Моровий Лікар дотримається обіцянки, я зможу полишити цей маєток і більше не мінятиму подоби.

Мого піднесеного настрою вистачає тільки до коридору. Що далі я опиняюся від яскраво освітленого вестибюля, то тихішим стає веселе мугикання. Присутність Лакея змінила Блекгіт: тіні, що чаяться по темних кутках, моя уява перетворює на загрозу жахливої смерті. Зморене серце аж заходиться від найменшого шурхоту. Коли я нарешті дістаюся власної вітальні, з мене струменить піт, а в грудях тисне.

Зачиняю за собою двері, довго й тремтливо видихаю. Якщо так триватиме й далі, то в Лакея не буде потреби мене вбивати — я до цього просто не доживу.

Вітальня в мене дуже гарна. Під люстрою, у якій відбивається яскраве полум’я каміна, стоять фотель і канапа. На креденці я бачу пляшки з алкоголем, содову, нарізані фрукти, настоянки й цеберко з напіврозталим льодом. Окрім того, там височіє хиткий стос сандвічів з яловичиною, з яких скрапує гірчиця. Мій шлунок прагне їжі, але тіло не слухається.

Треба перепочити.

Фотель обурено стогне під моєю вагою, ніжки його згинаються. Дощ тарабанить у вікно, небо похмуро-фіолетове, ніби басаман. Це той самий дощ, що періщив учора? Ті самі хмари? Чи кролики риють ті самі нори, лякаючи дрібну комашню? Чи ті самі птахи ширяють у тому самому напрямку, б’ються в ті самі шиби? Якщо все це пастка, то задля якої здобичі її влаштовано?

— Так, мені зараз не завадить хильнути, — бурмочу я, потираючи скроні, у яких нуртує кров.

— От, будь ласка, — лунає жіночий голос у мене за спиною, і просто з-за мого плеча тендітна рука з худорлявими натрудженими пальцями простягає мені келих.

Я намагаюся розвернутися, але Рейвенкорта забагато, а фотеля замало.

Жінка нетерпеливо струшує келих, у якому дзеленчить лід.

— Пийте, допоки лід не розтанув, — радить вона.

— Сподіваюся, ви пробачите мою недовіру, але я не звик приймати частування від незнайомих жінок, — кажу я.

Вона схиляється до мого вуха, шкіра на шиї відчуває тепло її дихання.

— Але ви мене знаєте, — шепоче вона. — Я була в кареті з дворецьким. Мене звати Анна.

— Анна! — вигукую я, намагаючись звестися. Утім її долоня, важка, ніби ковадло, тисне на плече, змушуючи мене знову опуститися на подушки.

— Не марнуйте сил: допоки ви зведетеся, я вже піду, — каже вона. — Ми незабаром зустрінемося, але мені треба, щоб ви припинили мене шукати.

— Припинив шукати? Але чому?

— Тому що мене намагаєтеся знайти не лише ви, — каже вона, трохи задкуючи. — На мене також полює Лакей, а йому відомо, що ми діємо спільно. Якщо ви й надалі мене шукатимете, то виведете його просто до мене. Ми обоє в безпеці, поки мене не знайдуть. Отже, відкличте ваших нишпорок.

Я відчуваю, як вона відступає, кроки віддаляються до дверей у глибині вітальні.

— Зачекайте! — вигукую я. — Чи вам відомо, хто я? Чому ми тут? Будь ласка, має ж бути бодай щось, що ви можете мені розповісти!

Вона завмирає, обмірковуючи мої слова.

— Єдиний спомин, який залишився в мене, коли я отямилася, — це ім’я, — каже вона. — Здається, воно ваше.

Я стискаю бильця крісла.

— Яке ім’я?

— Ейден Бішоп, — каже вона. — А тепер, коли я виконала ваше прохання, дослухайтеся до мого. Припиніть мене шукати.

17

— Ейден Бішоп, — кажу я, ласуючи голосними. — Ейден… Бішоп. Ейден. Ейден. Ейден.

Протягом останніх півгодини я виголошую власне ім’я з різними інтонаціями й вимовою, сподіваючись виманити зі свого норовливого розуму бодай якісь спомини. Поки що єдине, чого я домігся, — це того, щоб у мене пересохло в роті. Розвага не сказати б що вдала, але нічого іншого мені не залишається.

Пів на другу вже минуло, Гелен Гардкасл на зустріч не з’явилася й свою відсутність у