Читати книгу - "Доки світло не згасне назавжди, Максим Іванович Дідрук"

Аміна майже напевно чула, як молодша донька блює над унітазом, та незважаючи на це, коли Рута, винувато туплячись собі під ноги, вийшла з туалету, не промовила жодного слова. Зате Григір зреагував: дочекався, доки донька проминатиме кухню, й гучно сплюнув у тарілку — в буквальному сенсі вивергнув усе, що залишалося не пережованого в роті. Руті страшенно кортіло пити, проте вона не наважилася зайти до кухні, швидко взулася й голодною пішла до школи.

Того дня уроків не було, тільки консультація з української та літератури, після чого одинадцятикласників відпускали додому — давали змогу відпочити перед ЗНО. На свіжому повітрі млість на якийсь час відступила, та вже після кількох хвилин у душному класі Руту знову почало піднуджувати. Рятуючись від неправдоподібно в’їдливих запахів, вона раз у раз затуляла пальцями ніс, але це не надто допомагало.

Ада Романівна розказувала про найбільш типові помилки під час минулорічного тестування, і Рута уважно вслухалася, проте не могла вичленити з монотонного жебоніння жодного знайомого слова. Зауваживши, як збіліла її подруга, Іванка пошепки запитала, що з нею таке, на що Рута лиш роздратована пирхнула. Тієї миті вона вперше занепокоїлась через екзамен. Вона знервована, розфокусована, не здатна сконцентруватися, а отже, може наприпускатися помилок. Майже напевно наприпускається. Ба більше: якщо завтра вона почуватиметься так само, може взагалі знепритомніти від слабкості. Це лякало Руту до всирачки. Тобто вона розуміла, що з фізіологічної точки зору в її стані немає нічого незвичайного, лякало радше усвідомлення того, що цей стан виявляв: ембріон усередині неї не просто неухильно росте, а перебудовує її тіло під власні потреби.

За мить по тому, як Рута облишила спроби розшифрувати мурмотіння Ади Романівни, двері класу відчинилися й на порозі постала Олександра Стефанівна Скрипаль, директорка школи. Двоє чи троє Рутиних однокласниць підхопилися з місця, але директорка жестом наказала їм сидіти. Потім звернулася до Ади Романівни:

— Можна вас на хвилину?

Учителька охопила поглядом насторожено принишклий 11-А та вийшла з кабінету. Двері покинула напівпрочиненими. На мить у класі запало вичікувальне мовчання, після чого одинадцятикласники зашепотілися й зашаруділи, потягнувшись по смартфони. Тільки Рута завмерла, примерзнувши очима до дверей класу: або в неї параноя, або директорка весь час, поки стояла на порозі, дивилася саме на неї. З коридору долинав відгомін розмови — Ада Романівна про щось перемовлялася з директоркою. І ще з кимось. Стривожені жіночі голоси розбавляло рипуче чоловіче варнякання.

За півхвилини Ада Романівна визирнула з-за одвірка та поманила Руту долонею.

— Підійди, будь ласка.

Хтось позаду впустив підручник на підлогу. Водночас зі звуком падіння пролунало глухе «бля», потім хтось пирснув, але вчителька, здавалося, нічого цього не помічала та свердлувала поглядом Руту.

— Я? — спантеличено перепитала дівчина.

Ада Романівна кивнула.

— Так, Статник, ти.

І в її голосі відчувалося напруження.

Рута, підвівшись, швидко пройшла поміж партами до коридору. Цього разу Ада Романівна зачинила за нею двері.

Попід вікном навпроти кабінету української, неприродно виструнчившись, стояла директорка, поруч неї — середнього зросту чоловік у прямокутних окулярах без оправи. Рута спершу відзначила неймовірну блідість директорки, а потім зміряла поглядом чоловіка. Коричневі штани, світла сорочка із розстебнутим коміром, жакет у темно-сіру смужку. Пара звивистих вен на скронях. Округле черевце. Років сорок на вигляд. Нічого особливого. Він був би цілком звичайним, якби не сплющене обличчя — таке, ніби його притисли до запиленого скла. Між пальцями виставлених перед себе долонь чоловік тримав чорний шкіряний гаманець.

— Ти Рута Статник? — той самий гугняво-скрипучий голос.

Рута інстинктивно роздула ніздрі. Чоловік їй одразу не сподобався. Зазвичай вона не вбачала проблеми в тому, що старші незнайомці звертаються до неї на «ти», проте цього разу дівчину пересмикнуло. Чоловік процідив запитання підкреслено недбало й зверхньо, наче спльовував прилипле до губів лушпиння.

— Так, — крізь зуби відповіла вона.

— Капітан поліції Гайдаш. — Те, що Рута сприйняла за гаманець, виявилося чохлом для поліцейського жетона. Не підіймаючи рук, Гайдаш розгорнув чохол, почекав, доки Рута опустить погляд на посвідчення, а тоді запитав: — Давно знайома з Богданом Лавриком?

Дівчина звела очі на директорку, потім скосила їх на Аду Романівну. Вона не чекала на підтримку, радше зволікала, щоб усе обміркувати. Чоловік не запитав, чи знайома вона з Ларою, тобто він майже напевно знає, що вони спілкуються, а отже, так само може знати, коли вони познайомилися. Рута боязко заперечила:

— Ні.

— Ти ж із ним зустрічаєшся, так?

Гайдаш сховав жетон до кишені жакета. Рута ледь мотнула головою.

— Ні.

— А він каже, що зустрічаєшся.

— Уже ні. Ми розійшлися.

— Давно?

Дівчина потупилася, гарячково намагаючись збагнути, до чого він хилить. Лара вляпався в якесь лайно, це ясно як день. Але до чого тут вона? І як це пов’язано з тим, як давно вони розійшлися? Що сказати, аби не нашкодити самій собі? І наскільки те, що вона говоритиме, зашкодить Ларі? Не те щоб Рута цим надто переймалася, а проте…

У розмову втрутилась Олександра Стефанівна:

— Руто, можеш не відповідати, — а потім до слідчого: — Дівчині ще не виповнилося вісімнадцять, і ви не маєте права допитувати її без ба…

Гайдаш грубо обірвав її:

— Я й без вас знаю, що можу допитувати неповнолітніх лише за присутності батьків. — Він звертався, наче до тупуватого собаки, що відмовляється виконувати давно вивчену команду. — Це не допит. Буде треба, викличемо батьків і все повторимо. Зараз у мене обмаль часу, тож я просто хочу дещо дізнатися. Крім того, — він звернувся до Рути, — тобі ж нема чого приховувати. Хіба ні? — Чоловік невміло посміхнувся, і нудота, що було відступила на другий план, повернулася: їдка колюча грудка підперла горло. Гайдаш запитав удруге: — Коли ви розійшлися?

— Кілька днів тому.

— Кілька — це скільки? — Він нахилив голову, не даючи Руті змоги уникнути його погляду. — Це важливо.

— Три. — Дівчина наморщила лоба. — Чи чотири.

— Що стало причиною?

Рута ледь розтулила губи, та Гайдаша, схоже, не цікавила відповідь, він майже відразу поставив наступне запитання:

— Коли ви востаннє бачилися?

— Що він зробив? — випалила дівчина.

Слова немовби самі вихопились назовні.

— Тут я ставлю запитання, — із