Читати книгу - "Кишеня, повна жита"

— Я певна, що когось бачила.

— Так, ви когось бачили. Уже смеркалося. Ви могли чітко роздивитися того чоловіка?

— Ні, не могла, я не могла побачити його обличчя чи щось інше, побачила тільки загальні обриси постаті, він був високий і стрункий. Ми чекали Ланселота Фортеск’ю, тому я й подумала, що то він.

— Він ішов… куди він ішов?

— Він ішов попід тисовим живоплотом до східної частини будинку.

— Там є двері. Вони замкнені?

— Ні, вони відчинені доти, доки в домі всі не ляжуть спати.

— То кожен може увійти в дім крізь бічні двері, і ніхто з домашніх його не побачить?

Мері Дав замислилася.

— Думаю, що так. Справді так. — Вона швидко додала: — Ви хочете сказати, що людина, чиї кроки я почула згодом нагорі, могла увійти в ті двері? І що вона ховалася там, нагорі?

— Щось подібне.

— Але хто?..

— Це залишається з’ясувати. Дякую вам, міс Дав.

Коли вона обернулася, щоб піти, інспектор Ніл запитав ніби мимохідь:

— До речі, а ви нічого не можете розповісти мені про дроздів?

Уперше — так йому здалося — міс Дав була захоплена зненацька. Вона рвучко обернула голову.

— Я… Що ви сказали?

— Я лише запитав вас про дроздів.

— Ви не хочете сказати…

— Дроздів, — повторив інспектор Ніл.

Він надав своєму обличчю найдурнішого виразу.

— Ви маєте на увазі ту дурну витівку минулого літа? Але ж це не може… — Вона урвала свою фразу.

Інспектор Ніл сказав приязним голосом.

— Я дещо про це почув, але був переконаний, що від вас довідаюся більше.

Мері Дав знову набула свого спокійного, практичного вигляду.

— Думаю, то був якийсь дурний і зловтішний жарт, — сказала вона. — Четверо мертвих дроздів поклали містерові Фортеск’ю на письмовий стіл у його кабінеті. Було літо, і вікна були розчинені, і ми тоді подумали, що ту витівку утнув син садівника, хоч він запевняв, що ніколи нічого подібного не робив. Але садівник справді застрелив кількох дроздів, які висіли на гіллі фруктових дерев.

— І хтось познімав їх звідти й поклав на стіл містера Фортеск’ю?

— Так.

— Ви бачите якийсь глузд у цьому — якусь аналогію з якимись подіями?

Мері похитала головою.

— Не думаю.

— Як містер Фортеск’ю сприйняв ту витівку? Він розгнівався?

— Природно, він розгнівався.

— Але не можна сказати, щоб це дуже зіпсувало йому настрій?

— Чесно кажучи, я не пам’ятаю.

— Зрозуміло, — сказав інспектор Ніл.

Більше він не сказав нічого. Мері Дав знову обернулася, але йому здалося, що цього разу вона пішла геть якось неохоче, ніби їй дуже кортіло довідатися, що в нього на думці. Насправді інспектор Ніл відчував невдячне роздратування, думаючи про міс Марпл. Вона запропонувала йому подумати про дроздів, і дрозди, схоже, справді мали якийсь стосунок до цієї справи. Хай і не двадцять п’ять, а все ж таки. Вони залишаються якимсь символом.

Ця подія сталася давно, ще минулого літа, і яким чином вона стосувалася сьогоднішніх подій, інспектор Ніл не мав найменшого уявлення. Він не дозволить, щоб ця містика чорних дроздів відвернула його увагу від логічного й тверезого розслідування вбивства, яке холоднокровно здійснив убивця, що мислив тверезо й мав перед собою тверезу мету, але відтепер йому доведеться приймати до уваги і якісь фантастичні аспекти справи, яку він розслідує.

Розділ п’ятнадцятий

І

— Пробачте, міс Фортеск’ю, що я турбую вас знову, але я хочу цілком прояснити деякі подробиці справи. Наскільки нам відомо, ви були останньою людиною, — чи передостанньою, — яка бачила місіс Фортеск’ю живою. Було приблизно двадцять хвилин на шосту, коли ви покинули бібліотеку?

— Десь так, — підтвердила Ілейн. — Дуже точно я сказати не можу. — Вона додала, ніби захищаючись від звинувачення: — Людина дивиться на годинник не так часто.

— Ні, звичайно ж, ні. Протягом того часу, коли ви були сам на сам із місіс Фортеск’ю, про що ви розмовляли?

— Хіба має якесь значення те, про що ми розмовляли?

— Мабуть, що ні, — сказав інспектор Ніл, — але ви можете дати мені певний ключ до того, що було на думці в місіс Фортеск’ю.

— Хочете сказати — ви думаєте, вона сама себе отруїла?

Інспектор Ніл відчув полегкість у тоні її голосу. Звичайно, для родини таке припущення було б дуже зручним. Проте інспектор Ніл ані на мить не повірив би в нього. Адель Фортеск’ю не належала до жінок, схильних до самогубства. Навіть якби вона отруїла свого чоловіка й відчувала, що її злочин от-от розкриють, їй би не спало на думку — він був переконаний — накласти на себе руки. Вона не сумнівалася б у тому, що навіть якби її судили за вбивство, то, безперечно, виправдали б. Він, проте, не дуже здивувався, що Ілейн Фортеск’ю розуміє ситуацію саме так. Що ж, обговоримо й цю гіпотезу, так він подумав. Тому сказав, не надто згрішивши проти істини:

— Такої можливості, міс Фортеск’ю, виключати не слід. Тоді, можливо, ви все-таки розповісте мені, про що ж була ваша розмова?

— Як вам сказати… Насправді ми говорили про справи, що стосувалися мене… — сказала Ілейн і замовкла, вагаючись.

— А ваші справи… — і він замовк, заохочуючи її до подальшої розмови приязною усмішкою.

— Я маю друга, який щойно приїхав у цю місцевість, і запитала Адель, чи не має вона якихось заперечень, якщо я запропоную йому оселитися в нашому домі.

— Он як. І що то за друг?

— Це містер Джералд Райт. Він шкільний учитель. Він зупинився в готелі «Гольф».

— То він, можливо, ваш дуже близький друг?

Інспектор Ніл подивився на неї поглядом добродушного дядька, який набавив йому років п’ятнадцять віку.

— То, можливо, незабаром ми почуємо цікаве повідомлення про шлюб?

Він відчув майже докори сумління, коли побачив, як дівчина зробила незграбний рух рукою й густо почервоніла. Не випадало сумніватися, що вона закохана в того Джералда.

— Ми з ним не заручені і, звичайно, ми