Читати книгу - "Яром–долиною…, Станіслав Володимірович Телняк"

Яцек Потенга, добродушний білявий бурмило, що мав зросту на два з половиною аршини, справно переклав слова свого начальника, додавши наприкінці від себе ще й таке:

— Дивимося, чи скоро ви побіжите від наших берегів? А чи, може, допомогти?

Турок, який добре розумів польську мову, запитав, як звуть пана регіментара казенного війська,

— А то не є важливим, — відповів Яцек Потенга. А Стефан Хмелецький, який незгірш за свого жовніра знав турецьку мову, додав:

— Скажи тому драбові, що я звелів розмовляти з ним тобі, бо вважаю, що найменший польський жовнір має більше гонору, ніж найвищий турецький офіцір. І якщо тотен драб має намір щось сказати мені особисто, то нехай знає, що я його не вислухаю. Хай розмовляє з рівним собі.

Яцек Потенга тут же переклав туркові слова пана Стефана. Переклав, хоч і чудовно відав, що турок геть усе зрозумів і без його, Яцекової, допомоги.

Турок незворушно вислухав слова пана хорунжого, а потім їх переклав і сказав так:

— Ми всі рівні перед очима безсмертного Аллаха. І тільки безсмертний Аллах відає, хто з ким годен вести розмови. Так само тільки безсмертний Аллах знає, хто від кого й куди побіжить… Але мене вповноважено моїм начальством вести розмови не про воєнні справи, а про мирні…

— Запитай у цього драба, — ніби ні до кого не звертаючись, мовив пан Хмелецький, — що ж то за мирні справи привели таку силу турків од Стамбула аж на берег Бугу?

— Нескінченно мудрий хондкар послав нас будувати на цих мальовничих берегах чудо-замок. Він буде тішити око місцевих поселян…

— Скажи цьому драбові, а він хай перекаже своєму багатомудрому Бекіру-баші, що у нас різний погляд на красу. Їхня королівська милість круль Сигізмунд має на цей предмет свою думку. А оскільки це не османська територія, то, напевне, нескінченно мудра думка великого хондкара Амурата на неї не розповсюджується… Не збирається ж великий круль Сигізмунд будувати посеред Стамбула костьол!..

— Слова про великого круля Сигізмунда були б вельми переконливими, якби не справи його підданих.

— Які ж то справи? — запитав Потенга, не чекаючи, коли пан Стефан підкаже йому підходяще питання.

— А отакі, — з сумом мусив констатувати офіцер. — Ваші підданці, що звуться козаками, щойно обстріляли з гармат наше військо, яке йде з мирними намірами по своїй землі.

— Що ви кажете? — щиро здивувався Яцек Потенга. — Коли ж це вони обстріляли з гармат ваше військо?

— А одразу по обіді!

— Що ви кажете? Я не чув жодного пострілу та ще й з козацької гармати… Хвилиночку, я зараз перепитаю у свого начальника, чи знає він хоч що-небудь про оті постріли. І скільки їх було?

— Два постріли. І тільки дивом ядра не влучили в мирних воїнів великого хондкара.

— Що ви кажете? Зараз перепитаю…

Ясна річ, перепитування в пана Сгефана Хмелецького не дало ніяких результатів. Пан хорунжий не чув жодного пострілу — ні з гармат, ні з мушкетів, ні з пістолів…

— Отак, — розвівши руками, мовив пан Яцек Потенга. — Пан регіментар казенного війська не чув жодного гарматного пострілу і не бачив жодного козака. З нашої землі не було жодного пострілу. То вам усе причулося!

— Постріли були з нашої землі. Але ті постріли вчинені розбійниками-козаками, які без нашого дозволу влізли на нашу землю, — почервонівши, заявив офіцер.

— А ви що, ефенді, бачили тих козаків? І гармату їхню бачили? І бачили, як вони пролізли на ту землю, яку ви вважаєте своєю? — зневажливо всміхнувся Яцек Потенга. — І ще: якщо ви вважаєте правий берег Бугу вашою територією, то чому підданці корони мусять стежити за порядком там, де маєте стежити ви?

— Козаки стріляли по нашій армії, — вперто повторював офіцер. — І мій найясніший начальник капітан-баші Бекір вимагає від вас ясної відповіді на цей предмет.

Яцек озирнувся на пана Стефана Хмелецького. Той одвернувся від турецького офіцера та Потенги і вдавав, що він взагалі нічого не чує і не втручається в розмови між двома драбами різних націй.

Тоді Яцек Потенга запитав:

— А скажіть: найясніший Бекір-баші має під собою кобилу чи жеребця?

— А навіщо це вам?

— То запитайте в нього: може, то його кобила двічі перднула під ним, а йому здалося, що то козаки з гармат стріляють? Запитайте, а ми тут поки що почекаємо. Нам поспішати нікуди. Почекаємо, а там, як дасть Бог, і далі побесідуємо!

І жовнір Яцек Потенга демонстративно повернувся до турка спиною…

Бекір-баші міг би зараз же відрубати голову своєму офіцерові за те, що він привіз у його табір образливу відповідь. Але якщо його офіцер залишиться без голови, то хто покаже тоді йому, Бекірові-баші, на отого зухвалого поляка, який насмілився так невишукано жартувати з приводу жеребця чи кобили під ним? Ось як він полонить увесь цей польський регімент, він знайде спосіб посадити цього зухвальця-поляка на палю!.. Він намилується, досхочу насолодиться його передсмертними муками, а потім порубає його тіло на шмаття й розкидає воронам. Він узагалі знайде спосіб умертвити цих зухвальців-поляків, які надумали не пускати його військо на той берег Бугу!

Уже впав вечір. У цих краях вечори падають не так швидко, як у славному Стамбулі. Бекір-баші був так захоплений думами, що не помітив, як настала ніч.

Він дав розпорядження скликати найголовніших офіцерів до себе в намет.

Коли всі зійшлися, сказав:

— Хтось повідомив невірним, що ми йдемо сюди. Тому вони й вийшли нам назустріч. Тому вони й вислали нам у тил козаків… Але зараз мудрувати над тим, як невірним удалося довідатися про наш похід, не будемо. Наше завдання: побудувати фортецю Амурат-Кермен і залишити в ній гарнізон. Ця фортеця повинна тримати обидва береги цієї гяурської ріки. Ця ріка повинна стати нашою. І земля довкола — теж… Які будуть пропозиції? Як нам діяти взавтра?

Командир яничарів — одноокий Мухтар — сказав коротко:

— Сьогодні ж уночі перейти Буг і вирізати весь польський регімент. Доки вістка про це дійде до Варшави чи до Кракова, доки польський король придумає, як реагувати, фортецю буде збудовано. Ми виконаємо своє завдання.

— Що скажуть доводці сипахів?

— Те ж саме. Треба негайно нищити цих ляхів. Якщо ми сьогодні чи завтра не знищимо їх, то післязавтра їх може стати удвоє більше. Вони — на своїй землі! Наберуть гольтіпак з усіх усюд, — а воювати вони вміють!..

Бекір-баші згадав, що казав Устреб-паша — великий візир: «Не треба