Читати книгу - "Полин і чебрець, Шаграй Наталія"

 На кухню я виповзла, коли повірила в себе. Ну  принаймні в те, що я сильна духом й мені вже не хочеться відправити когось прямісінько в якусь чорні діру.

  І завмираю у дверях побачивши Яна у фартушку біля плити. Він щось зосереджено помішував, на плиті булькало, смажилося, запахи дурманили голову.

— Воу! А фартушок тобі личить, — ляпнула я розглядаючи його високу фігуру.

Він схуднув й тепер мало нагадував того міцного хлопака з набитим рукавом. А я під навалою усього поточного й не сильно його роздивлялася. Й той фартушок на мене справив враження.

— А?! – озирнувся він. – Вечеря зараз буде. М'ясо вже майже готове.

 — Клас! – дістала я Соньку з манежу й засюсюкала до малечі. — Не знала, що в тобі дрімає кулінарний геній. Це що, кризова адаптація чи просто знайшов себе? – примружила я очі.

— Дуже смішно. Просто вирішив щось приготувати… — мотнув він головою.

— Дивовижно! Ще трохи — і я запідозрю, що ти не просто маскуєшся під людину, а реально нею є.

— Дуже дотепно. Може, допоможеш замість того, щоб язиком чесати? – кинув він на мене короткий погляд.

— Ой, ні-ні, я не хочу відбирати в тебе можливість розкрити весь свій кулінарний потенціал. Та й фартушок у тебе такий стильний, що було б злочином ховати його від світу.

Ян перевів погляд на свій фартушок з рюшами…

— Це не мій фартушок, а твій, — буркнув він.  

— Справді? Я й про його існування нічого не знала, поки на тобі не побачила, — обвела поглядом його плечі у білій футболочці й той такий рожевенький фартушок. — А тобі личить. Ти в ньому, як солодка зефірка, щойно подана на тарілці – апетитний і спокусливий…

— Ще слово — і вечеря скасовується, — глянув на мене спідлоба.

— Ну все, все! Без паніки! — я примирливо підняла руки. — Продовжуй дивувати мене своїм кулінарним талантом. Тільки обережно, не забрудни свій… тобто мій розкішний фартушок!

— Готую, як хочу, в чому хочу!

— Це добре, але якщо наступного разу я побачу тебе в моїй піжамі з зайчиками — нам доведеться серйозно поговорити, — приклала я руку до серця й глянула на нього з усім відчуттям співпереживання на яке була здатна.

 — Ліна! – з осудом глянув він на мене.  — Ти мене колись доведеш…

— Але ж, ти виживаєш? — чарівно посміхнулася я.

— Ледве.

— Ну от, значить, все не так уже й погано. Тепер, шеф-кухарю, дивуй мене своїм шедевром, поки я не передумала й не взяла ситуацію під контроль.

Він шумно видихнув, явно намагаючись не реагувати на мої жарти та перевернув шматок м’яса на сковорідці.

 — Не знаю, що тебе так веселить, — пробурчав він.

— Веселить мене дофамін, алкоголь ну і трішечки ще заспокійливі. Може, тобі теж треба трохи дофаміну? Або заспокійливого? Чи, може, ти просто заздриш моєму хімічно збалансованому щастю?  — тамуючи посмішку глянула на нього.

 Він хмикнув і поглянув на мене з таким виразом, наче серйозно задумався, чи не викинути мене на вулицю, щоб охолодити мій запал.

— Я не заздрю, я милуюся, — відповів він з удаваним захопленням. — Рідкісний екземпляр: людина, якій для щастя достатньо вина, сарказму й хімічної допомоги.

— Ой, не будь таким нудним, — я змахнула рукою. — Кожен справляється з життям, як може. Я ось обираю здоровий баланс: трохи цинізму, трохи алкоголю, трохи пасивної агресії, — перерахувала я весь перелік з аптечки свого психологічного порятунку.

— Чудовий коктейль. Просто мрія психотерапевта, — прослизнув осуд в його тоні.  

— Дякую, дякую, — я зробила уявний реверанс. — А що в тебе? Ти як справляєшся з життям? Б’ючи м’ясо молотком й думаючи про всіх, хто тебе дістав?

— Я справляюся, готуючи вечерю для людей, які цього не заслуговують, — він театрально зітхнув і знову перевернув шматок м’яса на сковорідці.

 — Ну вже ж, не будь таким драматичним! — я плеснула його по плечу. — Давай краще домовимося: якщо вечеря буде смачною, я, можливо, трохи зменшу рівень свого сарказму. — Неможливо, — з сумом додав він. — Кажись, у тебе сарказм у ДНК закодований.

— Ай! — стрепенулася я. — А ми до твоєї вечері, вино пити будемо? – повела я носом на усі ті спокусливі запахи.

— А що у твоєму організмі мало хімічно збалансованого щастя? – повернувся він до мене та уважно обвів мене поглядом.

— Цілий день трималася на вірі, що ввечері в мене буде келих вина.