Читати книгу - "Beautiful moon, ДіанаЛ"

Наступного ранку Емілія прокинулася із незвичним відчуттям спокою та щастя. Сонячні промені лагідно ковзали її обличчям, а за вікном щебетали пташки. Вона потягнулася, пригадуючи вчорашній день: човен, захід сонця, і… той поцілунок. Її щоки одразу запалали, і вона швидко накрила обличчя подушкою, тихенько скрикнувши від переповнених емоцій.

Після сніданку вона вирішила прогулятися до парку, щоб трохи зібратися з думками. Місто було ще сонне, вулиці пусті, і тільки вітер лагідно гойдав зелене листя дерев. Вона саме збиралася сісти на свою улюблену лавку, коли раптом почула знайомий голос:

— Привіт.

Емілія обернулася й побачила Тао. Він стояв трохи збентежений, тримаючи в руках стаканчик кави.

— Привіт, — усміхнулася вона. — Що ти тут робиш?

— Шукав тебе, — зізнався він, ніяково опустивши очі. — Хотів побачити тебе ще раз після вчора.

Емілія відчула, як її серце зробило перекид. Вона жестом запросила його сісти поруч, і вони мовчки сиділи кілька хвилин, слухаючи, як вітер грається листям.

— Я… багато думав учора, — нарешті порушив тишу Тао. — Про нас.

Вона здивовано підняла на нього очі.

— І що ти зрозумів?

Він повернувся до неї й узяв її руку в свою.

— Що ти — найкраще, що сталося зі мною в цьому місті. І я не хочу втрачати те, що в нас є.

Емілія відчула, як її серце розривається від щастя. Вона стиснула його пальці й тихо прошепотіла:

— Я теж.

Тао усміхнувся й ніжно провів пальцями по її щоці. Їхні губи знову зустрілися, і цього разу поцілунок був глибшим, теплішим, наповненим обіцянками, які не потребували слів.

Після того, як їхні губи розійшлися, Тао й Емілія ще кілька секунд мовчки дивилися одне одному в очі. У повітрі зависла приємна тиша, насичена невимовленими почуттями. Нарешті Тао зніяковіло відвів погляд і легенько потер потилицю.

— Може, прогуляємося? — запропонував він. — День такий гарний, було б шкода провести його на лавці.

Емілія усміхнулася:

— Давай.

Вони неквапливо йшли вузенькими стежками парку, насолоджуючись легким вітерцем і теплим сонцем, що пробивалося крізь листя дерев. Їхні руки іноді ненароком торкалися, і кожен такий дотик змушував її серце пришвидшувати ритм.

— Пам’ятаєш, як ми вперше зустрілися? — несподівано запитала вона, крадькома поглянувши на нього.

Тао тихо засміявся:

— Звісно. Я мало не розтоптав твої навушники.

— І ти тоді так зніяковів! — піддражнила вона його. — А я подумала, що ти якийсь загадковий хлопець із темним минулим.

— Ого, серйозно? — він удавано обурився. — Нічого собі уява!

Вони розсміялися. Їм було так легко разом, ніби всі тривоги розчинилися у повітрі.

— Знаєш, — раптом сказав Тао, зупинившись і повернувшись до неї, — я справді вдячний долі, що ми зустрілися.

Емілія відчула, як її серце знову завмерло. Вона відкрила рота, щоб щось відповісти, але раптом почула голос позаду:

— О, ось ви де!

Вони обернулися й побачили Софію — дівчину з їхнього класу. Вона швидко наблизилася, її очі метали блискавки.

— О, привіт, Софіє, — спробувала привітатися Емілія, але Софія навіть не глянула на неї, вперто дивлячись на Тао.

— Тао, я тебе шукаю весь ранок, — сказала вона з докором у голосі. — Ти забув, що ми домовлялися зустрітися в кав’ярні?

Емілія здивовано глянула на Тао. Він збентежено відвів очі:

— Вибач, Софіє, я…

— Ага, зрозуміло, — перебила його Софія, сердито глянувши на Емілію. — Ти був зайнятий.

Напружена тиша зависла між ними. Софія зітхнула й сказала:

— Якщо що, я буду там, де завжди. Сподіваюся, ти не забув, що нам ще треба доробити проєкт.

Вона різко розвернулася й пішла геть, залишивши Емілію та Тао в розгубленій тиші.

— Це було… несподівано, — нарешті сказала Емілія, намагаючись приховати розчарування.

Тао зітхнув:

— Вибач. Ми справді працюємо над проєктом, але я… я просто забув про це.

— Все гаразд, — усміхнулася вона, хоч усередині щось неприємно стиснулося.

Вони йшли мовчки, і ця тиша була зовсім не такою приємною, як раніше. Емілія крадькома поглядала на Тао, намагаючись вловити щось у його виразі обличчя, але він лише дивився перед собою, засунувши руки в кишені.

— То… — нарешті почала вона, намагаючись розрядити атмосферу, — цей проєкт… Ви давно над ним працюєте?

Тао трохи здригнувся від її голосу, ніби тільки зараз згадав, що вона поруч.

— А? Ні, не дуже. Це завдання з історії. Ми з Софією випадково потрапили в одну групу.

— Зрозуміло, — кивнула вона, опустивши погляд.

— Чесно, я б краще робив його з тобою, — швидко додав він, немов боявся, що вона подумає щось не те. — Просто так вийшло…

Емілія знову посміхнулася, але цього разу не так щиро.

— Нічого страшного.

Вони ще трохи пройшлися парком, і коли дорога привела їх до невеличкої кав’ярні, Тао запропонував:

— Хочеш кави чи чогось солодкого?

— Давай, — погодилася вона, хоча апетиту не було.

Вони сіли за столик біля вікна. Сонце лагідно заглядало всередину, освітлюючи їхні обличчя. Тао замовив капучино для неї й чорну каву для себе. Поки чекали на замовлення, Емілія вдивлялася в місто за склом, намагаючись заспокоїти думки.

— Ти засмучена? — раптом запитав він.

— Ні, — відповіла вона швидше, ніж хотіла. — Просто… все стало трохи напруженим.