Читати книгу - "З ним безпечно , То Софія"

Я прокинулась раніше, ніж зазвичай. Сон був уривчастим, але спокійним — і дивно світлим. Сонце ще тільки пробивалося крізь фіранки, а в повітрі стояв запах моря й трохи диму з кухні. Я встала, вмилася холодною водою, заплела волосся й вдягла найпростіше — футболку, шорти. Дзеркало показало щось нове в мені — спокій, що ще вчора здавався недосяжним. 

У коридорі нікого. Тільки голоси дітей із вулиці. Я вийшла надвір — ще сонний, майже порожній двір зустрів мене свіжістю і ранковою росою на траві. І тоді я його побачила. 

Дамір стояв біля лавки з чашкою кави в руках. Побачив мене — і не посміхнувся. Лише кивнув, майже серйозно. Погляд — ніби шукав щось у мені. 

— Як спалося? — спитав він, коли я наблизилась. 

— Добре. Дивно добре. 

Він простягнув мені другу чашку. 

— Я знав, що ти прийдеш. 

Ми сіли на лавку. Було тихо. І тепло — в тому, як мовчали. 

— Я дещо вирішила, — сказала я раптом. Голос був впевнений, хоча всередині ще дрижала. — Я не дам йому знову мене зламати. Але… мені треба час. І простір. І знати, що якщо я знову втечу — ти не образишся. 

Він уважно подивився на мене. 

— Я не піду. Але й ловити тебе не буду. Просто чекатиму. Поруч. 

І в цю мить з корпусу вибігла дитина — мала, весела, в піжамі — й одразу вскочила мені на руки. 

— Міло, ти вже не спиш! А ми думали, що ви всі загубились! 

Я розсміялась. Вперше за довго. І коли глянула на Даміра, то побачила в його очах саме те, чого боялася найбільше — надію.