Читати книгу - "Там, де закінчуються маски , MiraLissa"

Спершу Крістал насторожено ставилася до Ільяра — мага, який з’явився у її житті після ініціації. Він був стриманим, мовчазним, і в ньому було щось… майже хижо-спостережливе. Проте з часом вона зрозуміла: Ільяр тут не просто так. Він не був її наставником, але мав особливу роль — стежити, втручатись, коли ситуація стає критичною, і стримувати те, що прокидалось у ній після випробування.

Ільяр не ставив запитань, не моралізував, але його погляд змушував замислитись, перш ніж знову втратити контроль.

Одного вечора, коли Крістал саме повернулась з тренування, до її кімнати прийшов Влад. Його вигляд був серйозним:

— Сьогодні ти побачиш іншу сторону нашої роботи. Ввечері підеш зі мною на збори.

— Збори? Якою має бути форма?

— Офіційною. І, будь ласка, ніяких пастельних кольорів. Там це можуть сприйняти… неправильно. Готуйся. Скоро по тебе зайдуть.

Він вийшов так само швидко, як і з’явився.

Коли за ним зачинилися двері, Ільяр підняв погляд з книжки, яку спокійно читав на кріслі.

— Не раджу очікувати від цього вечора чогось приємного, — сказав він.

— І чому ж?

— Тому що Влад, здається, хоче не просто ввести тебе в коло. Він хоче, щоб ти побачила справжню природу їхніх рішень. І щоб відчула — що значить бути частиною цього світу, навіть якщо тобі болить.

Кілька годин потому, вже одягнена в офіційне чорне вбрання, Крістал стояла біля дверей, коли з’явився Влад. Його погляд затримався на ній лиш мить — але вона помітила легке схвалення.

— Готова?

— Так. Хоч і не зовсім уявляю, куди йдемо.

— Побачиш. Це важливий крок.

Вони рушили довгими коридорами замку, а потім — через внутрішній двір, де на них уже чекав транспорт. Ільяр ішов позаду, мов тінь, не втручаючись, але присутній — на випадок непередбачуваного.

Збори проходили в одній із старих будівель, схованій за покривом ілюзії — звичайне громадське приміщення вдень, магічна рада вночі. Коли вони увійшли, Крістал відчула, як простір ніби змінився. Тут повітря було насичене силою, а кожен погляд здавався здатним зазирнути під шкіру.

Біля одного з довгих столів вона помітила хлопця — високого, у строгому темному одязі, з гострим поглядом і впевненістю в поставі. Влад зупинився саме біля нього.

— Це Герман. Його можна назвати… зв’язковим із зовнішніми радами. Працює з дуже впливовими людьми.

— Ти — та сама Крістал, про яку я чув, — Герман заговорив із м’якою посмішкою. Його голос був глибокий, але не глузливий, у ньому відчувалась іронія, притлумлена ввічливістю. — Нарешті маємо нагоду познайомитись.

— Виходить, у вас про мене вже говорять? — здивовано запитала вона.

— Більше, ніж ти думаєш. І не лише тут, — відповів він з легкою посмішкою. — Ти залишаєш слід.

Перед початком зборів Влад підвів її до загального кола і представив усім:

— Це Крістал. Вона пройшла ініціацію і відтепер бере участь у внутрішніх обговореннях. Просимо зважати.

Дехто кивнув, хтось злегка підняв брову, але в кімнаті панувала мовчазна згода. Новачка прийняли.

Після закінчення формальної частини Герман знову опинився поруч.

— Ти добре трималася. Не кожен витримує стільки пильних поглядів.

— Я й не знала, що на мене так дивитимуться.

— Вони завжди так дивляться на тих, хто може змінити правила гри.

Коли вони повернулись до резиденції після зборів, Влад був занадто напружений — це було видно навіть з того, як він мовчки пройшов до кабінету, не обертаючись. Але напруга в повітрі відчувалася не лише через збори.

Крістал ще не встигла перевдягнутись, як Ільяр різко зупинився перед дверима до її кімнати. Його погляд став крижаним.

— Не заходь, — тихо сказав він і, не пояснюючи більше, обережно відчинив двері сам.

В кімнаті Крістал стояли двоє. Їх вона впізнала одразу — Матвій і Колін. Обоє виглядали так, ніби чекали саме на неї. Її тіло завмерло, а десь у грудях стислося щось важке й знайоме.

— Справді не думав, що зустрінемось так скоро, — тихо мовив Матвій, і його голос капав, наче холодна отрута. — Та цього разу, Крістал, вибору в тебе не буде.

— Відступіть, — прозвучав спокійний голос Ільяра. Він стояв між ними, його рука вже тягнулась до зброї, схованої під плащем. — Не зробите це зараз — пошкодуєте.

Колін не відреагував. Його погляд вп’явся в дівчину.

— Якщо ти нам не віддаси те, що належить нам, — він кивнув на Крістал, — цього разу ніхто тебе не врятує. Не буде ні Розі, ні Макса.

— А буде я, — втрутився Влад, який вже стояв у дверях. Його присутність здавалася важчою за повітря. — Вийдіть з моєї резиденції. Ви знали правила. Порушили їх. І цього разу я не буду церемонитися.

Матвій злегка усміхнувся, мов граючись.

— Ми ще повернемось. І наступного разу ви не будете готові.

— Наступного разу, — Влад зробив крок уперед, — ви взагалі не підніметеся з землі.

Колін кинув останній погляд на Крістал. І цього разу в ньому була не злість, а щось інше. Порожнеча.

Вони зникли так само тихо, як і з’явились.

Крістал опустилась на стілець. Її руки тремтіли.

— Чому вони знову приходять? Чому я?

Ільяр обережно поставив руку їй на плече.

— Бо ти важлива. І вони це знають.

Коли Крістал разом із Владом та Германом повернулась до резиденції після зборів, у повітрі вже віяло тривогою. Не встигли вони переступити поріг, як атмосфера змінилась — у повітрі зависла напруга, майже фізична. І вона одразу зрозуміла — щось не так.

У головному залі на них чекали непрохані гості — той самий чорнокнижник і його син Колін. Їхня поява була надто впевненою, навіть зухвалою.

— Ну от ми знову зустрілися, — з усмішкою, що радше скидалася на оскал, мовив чорнокнижник, дивлячись просто на Влада. — Але цього разу не буде театру з почесними вигнаннями. Цього разу — або вона, або все.

— Ти ще не забув, як тебе вигнали? — спокійно відповів Влад, хоча в його голосі з’явилась крижана нота. — Це вже не схоже на візит із чемності.