Читати книгу - "Незвична формула, Наталія Гавдьо"

Глухі вулиці Астерглена поглинали кроки. Темрява опустилася несподівано, наче сама сутність міста знехотя впустила чужаків у свої розірвані тенета.

Лін бігла разом із Коралем, Аркіаном, Фенріком, Ашером та Еліс. Вони трималися разом, як велика сім'я, що не дозволяє вирвати когось одного.
Попри всі жарти й суперечки, вони знали: варто комусь відстати — і його забере те, що ховається у тіні.

— Це ілюзії, — прошепотів Аркіан, коли прямо перед ними спалахнув образ — постать старої жінки у білому, що витала над землею.

— Ні, це гірше, — відповіла Лін, стискаючи кулон. — Це пам'ять.

Її власні страхи почали виринати з кутків вулиць: образ матері, що стояла, схрестивши руки, з докором у погляді; голоси старих колег, що сміялися за спиною.

Кораль помітив її блідість і миттєво наблизився.

— Я з тобою, — тихо сказав він. — Я реальний. Ти реальна.

Його пальці торкнулися її руки, теплі, живі. І Лін змогла вдихнути. Просто вдихнути.

Поруч Еліс плуталась у собі, намагаючись відмахнутися від примар свого дитинства. Ашер тримався за Фенріка, ніби намагаючись вдавати хоробрість, якої не мав.
Фенрік же йшов уперед, немов залізна стіна, глянувши на примари так, наче хотів їх розчавити самим поглядом.

— Нам потрібно знайти центр цього... мороку, — сказав Аркіан. — Там буде джерело.

— І швидше, бо я вже починаю бачити себе старим і лисим, — додав Ашер, тремтячи. — І це найстрашніший жах.

Лін змусила себе засміятися разом із ним. Гумор тримав їх на плаву краще за будь-які заклинання.

---

Десь на перехресті старої площі вони побачили портал — двері, що пульсували дивним синім світлом. Над ними старими літерами було вирізьблено:

"Там, де серце знайде своє відображення, дорога відкриється."

— Дуже багатозначно, — пробурчав Фенрік. — У кого є серце під рукою?

— Моє завжди при мені, — підморгнув Кораль, дивлячись прямо на Лін.

Вона почервоніла і відвела погляд, але в серці щось тепло розлилося.

— Може, нам варто... — почала Еліс, але не встигла договорити.

Портал раптом засяяв яскравіше, і їх всіх поглинуло.

---

Коли вони відкрили очі, виявилося, що стоять посеред невеликої кам’яної кімнати. В центрі — величезний артефакт: напівзруйнована сфера, що випромінювала темну ману.

— Це він, — прошепотів Аркіан. — Це... серце міста.

— Але він тріснутий, — сказав Кораль, наближаючись.

— Як і ми всі, — зітхнула Лін.

Поки інші обговорювали план, Кораль підкрався до неї ближче.

— Лін, — сказав він тихо, так, що тільки вона чула. — Я знаю, що зараз не час... але я повинен сказати.

Він взяв її за руку, і цього разу вона не відвела погляду.

— Після всього цього хаосу... після всіх цих пригод... я не хочу більше стояти осторонь.
Ти — моє відображення. Моя сила. Мій сенс.

Лін здригнулася від сили його слів. Вона хотіла щось відповісти, щось сказати у відповідь, але Аркіан на шиї ворухнувся, видаючи звук, що нагадував образливе пирхання.

— І ще цей ревнивий кулон, — додав Кораль, посміхаючись.

Лін засміялася. Ніжно. Щиро. Вперше за довгий час.

— Я не обіцяю, що буде легко, — сказала вона, стискаючи його руку. — Але я теж більше не хочу бути сама.

І в ту мить артефакт у центрі кімнати здригнувся, ніби відгукнувшись на їхні слова.

Здавалося, любов і віра стали саме тією силою, якої бракувало старому серцю міста.

І темрява почала відступати.

Але вони ще не знали, що справжня битва тільки наближається.