Читати книгу - "Чорна тінь, Ана-Марія Еріш"

- Значить, ти все ще дуже кохаєш Ілларію, – знущався демон, його голос був наповнений ледачим презирством. – Я здивований, адже твої почуття набагато сильніші, ніж здавалося спочатку. Навіть я змушений визнати, що це неймовірно. А я думав, що вона для тебе була лише тимчасовим захопленням. Та все ж помилився. Хоча це й було очікувано для всіх.

Я відчував, як усередині мене піднімається хвиля гніву. Це було неприємно. Не тільки через його знущання, але й тому, що він мав рацію. Його слова пробуджували в мені давні сумніви, але я не міг дозволити собі здатися. Я відповів, стараючись тримати себе в руках.

- Ти частина мене, міг би здогадатися, – буркнув я, намагаючись приховати злість, що витікала в кожному слові. – Ти стільки років ділиш зі мною тіло, і не навчився розрізняти мої почуття?

Він, мабуть, насміхався над моєю нездатністю змусити себе відчути спокій, але я не міг це ігнорувати. Ніхто не міг зрозуміти, як це – відчувати одночасно свою боротьбу з темрявою всередині і жагу до світла, яку я знаходив у Ілларії. Мені було важко усвідомлювати це, але, попри всі спроби зберегти контроль, я відчував, що демон володіє більше моїм життям, ніж я сам.

Це було так дивно, адже я просто не розумів, що зараз відбувається зі мною. Я і раніше спілкувався з демоном, проте це ніколи не було таким відкритим діалогом. Він був завжди там, в моїй голові, і я намагався не помічати його, обмежуючи вплив.

Але тепер усе стало гірше. Тепер я майже не мав влади над своїм тілом. Я відчував його присутність постійно, мов чорний туман, що обволікає мої думки, і я не міг вийти з цієї пастки. Що більше часу проходило, то менше залишалося надії повернути собі контроль.

Тепер, коли я здавався на допомогу демону, я усвідомлював одну страшну річ. Якщо я колись знову поверну своє тіло, я зроблю все, щоб бути з Ілларією. Вона стала для мене більше, ніж просто спогадом. І кожен день, що я залишався без влади над собою, здавався втраченим шансом. Але навіть з усіма цими думками я відчував, як надія тане, наче лід під палючим сонцем. Час ішов, і з кожним днем мої шанси ставали примарнішими.

Ми так даремно витрачали час на пусті образи з Ілларією, замість того, аби кожен день проводити разом. У нас були моменти, які стали найкращими в житті. І я навіть зараз бачив ці моменти перед очима – її сміх, її погляд, який завжди був сповнений розуміння. Я не хотів, щоб це було останнім. Я не міг допустити, щоб наша історія закінчилася так швидко.

Ці думки надавали мені нових сил боротися далі. Це стало моїм стимулом. Я більше не хотів здаватися. Тепер я розумів, що кожен момент боротьби наближає мене до того, що я намагаюся здобути. Внутрішній конфлікт більше не здавався таким нестерпним, хоча я й не міг зрозуміти, чому. Напевно, саме ці спогади давали мені надію. Спогади про неї. Спогади про нас.

Я не міг здаватися. Я не міг дозволити, щоб все це зникло, щоб моя боротьба була марною. Я знав, що я на правильному шляху, хоча успіхів було поки що мало. З кожним днем, з кожним подихом я наближався до того, щоб перемогти. І, незважаючи на те, що здавалось усе вже втрачено, я все одно вірив – все ще є шанс. І дуже скоро, я відчував це, я зможу повернути собі контроль і вирватися з цієї темної пастки.