Читати книгу - "Королівська кров, Ана-Марія Еріш"

Коли я повернулась до кімнати, Ілларії ще досі не було. Дивно, адже вже була досить пізня година. Проте я не в змозі її контролювати, адже вона вільна дівчина. Мої інстинкти воїна могли б тут спрацювати, але Королівська Академія була в абсолютній безпеці. Вона інколи виходила кудись, аби прогулятися. Я знала, що це пов'язано з її силою. Але ніколи ще дівчина так надовго не зникала. І я вже серйозно почала переживати. Може з нею щось сталося? Хоча з її то силою я можу бути точно впевнена, що вона в абсолютній безпеці. Просто треба заспокоїтися, і скоро вона прийде. Все обов'язково буде добре. Я так і не спала, тому вирішила почитати книгу. Однак мене історія зовсім не цікавила. Та під ранок дівчина таки прийшла. І виглядала вона так, ніби весь цей час проплакала. Що ж з нею сталося? Дівчина не сказала ні слова, а лише просто сіла на ліжко, та важко притулилась до стіни. Я почала за неї хвилюватися.                                                                                                                 

- Лія, все добре? - спитала я. - Ти якась сама не своя. Тебе хтось образив?                                           

- Аларік знає. - замість того сказала вона. - Про мою силу. Він випадково побачив і одразу ж все зрозумів.                                                                                                                                                         

Я навіть не знала, як її підтримати. Дар некроманта був страшним для всіх тридцяти п'яти світів. А якщо і дізнаються, що ним володіє майбутня королева. Хоча, часи міняються. Зараз в нашій групі навчається вампір, і ніхто тепер йому й слова не каже, окрім Мелісси. Колись і демонів не сприймали. Та зараз все змінилося.                                                                                                                                 

- І що тепер? - спитала я. - Як він відреагував?                                                                                       

- Не знаю чи добре. Я вже мало, що розумію. Все так дивно. - Ілларія була дуже втомленою. - Та він нікому не розкаже, я в цьому впевнена. Дивно, - вона посміхнулася. - Я почала вірити вампіру. Просто, треба бути більш обережною у своїх тренуваннях. А якби побачить хтось інший? Що мені тоді робити? Я вже навіть не знаю.                                                                                                                                   

Я підійшла та обережно обняла її. Дівчина ж знову почала плакати. Не вмію я заспокоювати інших, адже це зовсім не для мене. Я б краще знищила того, хто образив когось, ніж оце сидіти тут та підтримувати. Хоча з самого дитинства мама з татом вчили мене бути людяною, однак все одно в мене не виходило. Та все ж я була впевнена в одному.                                                                                     

- Ріку можна довіряти. Не переживай. Так, він своєрідний вампір, що обожнює різні жарти. Але він надійний, хлопець збереже твій секрет. Тому можеш заспокоїтися. - прошепотіла я. - Дар некроманта можна поки що приховати. А от блискавку і показуватимеш на тренуваннях в наступному семестрі. Потім вже якось зможемо розповісти іншим. Це не проблема. Якщо вони змогли прийняти вампіра, то і з твоїх даром теж впораються.                                                                                                                        

- Тобі легко говорити. - схлипувала вона. - Я впевнена, що твій дар не настільки страшний, як мій. Ти знаєш як це? Я боюся, що мене просто зненавидять. А я ж маю певні обов'язки перед народом. Хейвенберду потрібна сильна королева.                                                                                     

Однак частково я її таки розуміла, адже мій дар теж був не з простих. Ні, він не такий вже й страшний, проте досить небезпечний. Інколи я навіть не знала як його контролювати. І це справді було жахливо. Я боюся, що в один момент все може стати гірше.                                                                                     

- Я можу блокувати здібності інших. - врешті сказала я. - Повір, я знаю як це, коли тебе бояться через дар. І як це буває небезпечно. Тому я можу зараз зрозуміти.                                                                    

Ілларія уважно подивилась на мене своїми великими очима. Звичайно, вона здивувалася. Такі можливості трапляються досить рідко. Раніше я не розуміла, чому він в мене, адже хоч батько і має смертоносний дар, а саме знищення чогось при дотику, але ж мама звичайна людина. Та тепер я знаю, що я їм не рідна. Значить мої справжні батьки досить могутні.                                                                    

- А якась особливість твого народу проявилась? - змінила тему дівчина. - Навіть не знаю, як це не відчувати частину себе.                                                                                                                               

- Ні. - видихнула я. - І це все ускладнює. Навіть уявити не можу, хто я така. Я маю дещо. - я дістала кулон. - Воно було зі мною з самого дитинства. Я думала, що це мені подарували Рейгази, однак я з'явилася з цією річчю. Він належав моїй справжній родині. Лишилось лише дізнатись, хто вони. Але поки жодної теорії не маю.                                                                                                                       

- Можна його? - якось дивно сказала Ілларія.                                                                                           

Я зняла та передала їй. Дівчина ж уважно розглядала його. З кожною хвилиною її лице ставало все бліднішим. Невже вона знає що це, і моя родина настільки страшна? Та ні, я не думаю, що все настільки погано.                                                                                                                                        

- Що таке? - спитала я. - Ти щось тут побачила?