Читати книгу - "Тридцять дев’ять сходин"

Потім я схопив телефонну книгу і знайшов там номер його будинку. Нас швидко з’єднали, і я почув голос слуги.

— Його світлість удома? — запитав я.

— Його світлість повернувся півгодини тому, — сказав голос, — і пішов спати. Він сьогодні нездужає. Бажаєте залишити повідомлення, сер?

Я жбурнув слухавку і впав у крісло. Я мав рацію: моя роль у цій справі ще не закінчена. Я ледь не спізнився, але все-таки опинився тут вчасно.

Не можна було гаяти ані секунди. Я схопився й попрямував до дверей дальньої кімнати, штовхнув їх і увійшов без стуку.

П’ять здивованих облич утупилися в мене з-за круглого столу. Там сиділи сер Волтер і військовий міністр Дрю, а також підтягнутий літній пан — імовірно, Віттакер, видний чиновник Адміралтейства, і генерал Вінстенлі — я впізнав його по довгому шраму на лобі. Крім них, там був товстун-коротун із сіро-сталевими вусами і густими бровами, чию промову я перервав на півслові.

На обличчі сера Волтера я побачив суміш подиву і роздратування.

— Це містер Ганней, про якого я вам розповідав, — звернувся він до присутніх, ніби вибачаючись за мою нетактовність. — Але, боюся, його візит зараз не зовсім доречний.

До мене вже повернулася холоднокровність.

— Це ще як сказати, сер, — сказав я. — Цілком можливо, що для мого візиту, навпаки, — дуже вдалий час. Заради Бога, джентльмени, скажіть, хто вийшов звідси хвилину тому?

— Лорд Аллоа, — сказав сер Волтер, починаючи червоніти від стримуваного гніву.

— На жаль, це був не він, — продовжував я, — а хтось, більш-менш схожий на нього, але зовсім не лорд Аллоа. Цей чоловік упізнав мене — я бачив його в Шотландії минулого місяця. Як тільки він вийшов звідси, я зателефонував додому першому морському лорду, і мені повідомили, що він повернувся півгодини тому і ліг спати.

— Що? — пробурмотів чийсь голос. — Як ви сказали?..

— «Чорний Камінь»! — коротко мовив я, опустився в крісло, що тільки-но звільнилося, і обвів поглядом п’ятьох украй розгублених джентльменів.

Глава 9

Тридцять дев’ять сходин

— Дурниці! — пирхнув чиновник Адміралтейства.

Сер Волтер підвівся і вийшов із кімнати, а ми залишилися сидіти, безглуздо втупившись у стіл. Він повернувся за кілька хвилин з витягнутим лицем.

— Я поговорив із сером Аллоа, — сказав він. — Висмикнув його просто з ліжка — він був надзвичайно незадоволений. Виявляється, після вечері у Малросса він відразу ж повернувся додому.

— Але ж це чисте безумство! — втрутився генерал Вінстенлі.— Ви хочете сказати, що цей невідомий запросто з’явився сюди і просидів поруч зі мною мало не півгодини, а я не розпізнав обман? Мабуть, Аллоа просто з’їхав з глузду!

— Невже ви не бачите, як тонко вони все прорахували? — сказав я. — Ви були настільки захоплені важливими питаннями, що просто не помічали того, що відбувається прямо у вас під носом. Ви прийняли уявного першого морського лорда за щось само собою зрозуміле. Якби це був хто завгодно інший, ви, можливо, придивилися б уважніше, але присутність Аллоа була для вас абсолютно природною, і це приспало вашу пильність.

Тоді заговорив француз — дуже повільно, але гарною англійською.

— Молодий чоловік має рацію. Він неабияк знається на психології. Наші вороги нас переграли!

Він насупився й обвів поглядом присутніх.

— Я розповім вам одну історію, — сказав він. — Це сталося багато років тому в Сенегалі. Я квартирував в одній віддаленій факторії і, аби згаяти час, ходив на місцеву річку вудити великого вусача. Кошик з моїм обідом возила малоросла арабська кобилка мишастої масті. Одного ранку я захоплено рибалив, а кобилка виявляла дивний неспокій. Я чув, як вона іржала, повискувала і тупотіла, і час від часу заспокоював її голосом, поки всі мої думки були зайняті риболовлею. Мені здавалося, що краєм ока я постійно спостерігаю за конем, якого залишив на прив’язі за двадцять ярдів. Через годину-другу я став подумувати про їжу; зібрав улов у брезентовий мішок і пішов униз за течією річки — туди, де стояла кобила, — на ходу змотуючи волосінь. Коли я підійшов до кобили, збираючись закинути брезент їй на спину… — Він завагався й озирнувся. — Мене насторожив запах. Я підняв голову і побачив за три фути перед собою лева. Старого людожера, який наводив жах на село. За спиною у лева лежало те, що залишилося від кобили, — місиво з крові, кісток і шкури.

— І що ж далі? — запитав я. Мого мисливського досвіду цілком вистачало, щоб зрозуміти: француз каже правду.

— Я встромив йому в пащу вудилище, а ще в мене був пістолет. Крім того, незабаром наспіли мої слуги з рушницями. Але лев усе-таки залишив мені мітку на пам’ять. — Він підняв руку, на якій бракувало трьох пальців. — Вдумайтеся, — сказав він. — Кобила була мертва понад годину, і весь цей час тварюка терпляче стежила за мною. Я не помітив моменту вбивства, тому що звик до занепокоєння кобили, і не звернув уваги на її зникнення, тому що сприймав її тільки як неясний сірувато-коричневий силует на краю поля зору, і цю частину заповнив собою лев. Якщо я, джентльмени, міг так помилитися в краю, де всі людські почуття гранично загострені, що могло перешкодити нам, поглинутим справами і думками, припуститися подібної помилки?

Сер Волтер кивнув. Заперечень ні в кого не знайшлося.

— І все-таки я не розумію, — заперечив Вінстенлі.— Їхньою метою було роздобути диспозиції без нашого відома. Але варто було кому-небудь із нас згадати про нашу сьогоднішню зустріч у розмові з Аллоа, як увесь обман розкрився б.

Сер Волтер сухо розсміявся.

— Вибір Аллоа свідчить про їхню кмітливість. Хіба хтось із нас збирався говорити з ним про сьогоднішній вечір? Наскільки ймовірно, що він сам порушив би цю тему?

Я згадав, що перший морський лорд мав репутацію похмурого мовчуна із запальним характером.

— Але одного я не можу зрозуміти, — сказав генерал. — Яку користь міг здобути шпигун із візиту сюди? Не міг же він винести в голові кілька сторінок цифр і зовсім незнайомих імен!

— Це якраз неважко, — відповів француз. — Гарний агент натренований і має фотографічну пам’ять. Ви помітили, що він не вимовив ні слова, але постійно перебирав документи? Думаю, в голові у нього зафіксовані всі подробиці. Коли я