Читати книгу - "Крістіна"

Арні несамовито, ледь не шалено витер щоки долонями.

— Нормально, — хрипким від сліз голосом сказав він. — Ходім.

— Так.

Я подумав, що Арні має на увазі — пора йти, але він пішов не в той бік, де я припаркував свій «дастер»; він рушив пагорбом униз. Я хотів було спитати, куди це він, але так і закрив рота. Бо й так знав — він хоче поговорити з братом Лебея.

Брат стояв з двома «легіонерами» й тихо перемовлявся, тримаючи прапор під пахвою. Одягнений він був у костюм людини, яка наближається до пенсійного віку, маючи ненадійне джерело прибутку: синій у тонку смужку з трохи лискучими ззаду штанами. Його краватка була пожмакана внизу, а біла сорочка пожовкла на комірі.

Він озирнувся й побачив нас.

— Перепрошую, — сказав Арні, — ви брат містера Лебея, адже так?

— Так, брат, — він запитально і, як мені здалося, трохи сторожко, дивився на мого друга.

Арні простягнув руку.

— Мене звати Арнольд Каннінґем. Я трохи знав вашого брата. Недавно купив у нього машину.

Коли Арні подав йому руку, брат Лебея автоматично простягнув йому свою — в американських чоловіків цей жест так глибоко закорінений, що позмагатися з ним у закоріненості може хіба що перевірка, чи застібнута в тебе ширінька після туалету. Та коли Арні сказав, що купив у Лебея машину, рука застигла на півдорозі. Секунду-дві мені здавалося, що цей чоловік усе-таки не стане ручкатися з Арні, що він передумає й просто залишить його руку висіти на свіжому повітрі.

Але він так не вчинив… не зовсім, принаймні. Він дуже легко, символічно стиснув руку Арні й одразу ж відпустив.

— Крістіна, — сухо сказав він. Так, фамільна схожість була очевидна — у тому, як лоб нависав над очима, у лінії щелепи, у блакиті очей. Але в цього чоловіка вираз обличчя був м’якший, майже добрий; я подумав, що пісного лисячого виразу Роланда Д. Лебея в нього не буде, мабуть, ніколи. — В останньому листі Роллі писав, що продав її.

Господи Боже, і цей про неї говорить як про жінку! А ще Роллі! Мені важко було уявити, щоб Лебея, з його облущеним черепом і зашмарованим спинним корсетом, хтось ніжно називав Роллі. Але його брат вимовив те пестливе ім’я таким самим сухим тоном. У тому голосі не було любові, принаймні я її не чув.

А Лебей тим часом провадив:

— Брат нечасто мені писав, але він, містере Каннінґем, любив позловтішатися. Мені б хотілося назвати це якимось м’якшим словом, але боюся, що його нема. У своїй записці Роллі відгукнувся про вас як про «молокососа» і сказав, що влаштував вам, за його словами, «королівське намахалово».

У мене відвисла щелепа. Я обернувся до Арні, майже очікуючи, що зараз він знов розлютиться й вибухне гнівом. Але вираз його обличчя не змінився зовсім.

— Королівське намахалово, — м’яким тоном проказав Арні, — завжди в очах того, хто дивиться. Ви так не думаєте, пане Лебей?

Лебей розсміявся… але, як мені здалося, трохи неохоче.

— Це мій друг. Він був зі мною того дня, коли я купував машину.

Мене відрекомендували, і я потис Джорджеві Лебею руку.

Солдати вже розійшлися. А ми втрьох — Лебей, Арні та я — залишилися ніяково поглядати одне на одного. Лебей переклав прапор свого брата з однієї руки в іншу.

— Містере Каннінґем, я можу вам чимось допомогти? — нарешті спитав він.

Арні прочистив горло.

— Я все думаю про гараж, — відповів він незабаром. — Розумієте, я ремонтую цю машину, намагаюся довести її до такого стану, щоб її можна було знову легально вивести на дорогу. Батьки не хочуть, щоб я тримав її в нас удома, і я подумав…

— Ні.

— …може, я б його орендував…

— Ні, про це не може бути й мови, справді…

— Я платитиму двадцять доларів за тиждень, — не вгавав Арні. — Двадцять п’ять, якщо хочете.

Я скривився. Він нагадував хлопчака, який забрів у сипучі піски й тепер намагається покращити собі настрій, перекусивши кількома брауні, притрушеними миш’яком.

— …неможливо, — Лебей дедалі сильніше тривожився.

— Тільки гараж, — терпець Арні вже дав тріщину. — Лише гараж, де вона завжди стояла.

— Не можна, — відказав Лебей. — Я сьогодні вранці виставив будинок на продаж в агенціях «21 століття», «Лібертівілльське бюро нерухомості» й «Житло Піттсбурга». Вони показуватимуть будинок…

— Так, звісно, але поки не…

— …і не годиться, щоб ви там вовтузилися. Ви ж розумієте, правда? — він нахилився ближче до Арні. — Будь ласка, зрозумійте мене правильно. Я нічого не маю проти підлітків загалом… якби мав, то вже давно загримів би в божевільню, бо я майже сорок років учителював у старшій школі містечка Передайз-Фоллз, в Огайо… а ти видаєшся дуже інтелігентним, чемним представником цього юного класу. Але все, що я хочу зробити тут, у Лібертівіллі, — продати будинок, а виручену суму розділити з сестрою, яка живе в Денвері. Я хочу позбутися цього будинку, містере Каннінґем, і позбутися життя свого брата.

— Я розумію, — сказав Арні. — А якщо я пообіцяю доглядати за будинком, ви не передумаєте? Стригти газон? Пофарбувати оздоблення? Дрібний ремонт поробити? Я можу стати вам у пригоді.

— Він і правда добре всяке таке вміє, — докинув я, бо подумав, що не зашкодить — Арні потім згадає, що я був на його боці… хай навіть я й не був.

— Я вже найняв чоловіка, щоб наглядав за домом і трохи там попорядкував, — відповів Лебей. Прозвучало це правдоподібно, але я миттю відчув упевненість у тому, що це брехня. Думаю, Арні теж це зрозумів.

— Гаразд. Співчуваю вам з приводу смерті брата. Мені він здавався… дуже вольовою людиною, — коли він це сказав, у мене мимоволі зринув спогад: ось я розвертаюся й бачу, як по щоках Лебея повзуть великі масні сльози. «От і все. Я вже без неї, синку».

— Вольовою? — Лебей цинічно посміхнувся. — О, так. Він був дуже вольовим виродком, — шокованого виразу на обличчі Арні він мовби й не помітив. — А зараз даруйте, джентльмени. Боюся, що в мене від сонця трохи шлунок розладнався.

На цих словах він пішов геть. Ми стояли недалеко від могили й проводжали його поглядами. І тут раптом він зупинився, і обличчя Арні проясніло: він подумав, що Лебей зненацька змінив думку. Якусь мить той просто собі стояв на траві, похиливши голову, як людина, що напружено думає. А