Читати книгу - "Крадійка книжок"

Арійська крамарка

Вони стояли біля крамниці пані Діллер, прихилившись до вибіленої стіни.

У роті Лізель тримала шматок льодяника.

Її очі засліплювало сонце.

Незважаючи на усі ці перепони, вона таки спромоглася говорити.

ЩЕ ОДНА РОЗМОВА РУДІ ТА ЛІЗЕЛЬ

— Швидше, Saumensch, уже десятий.

— Ні, тільки восьмий — у мене ще два.

— То давай, рухайся. Я ж казав, треба було взяти ножа

і розрізати навпіл… Усе, вже два.

— Добре. Тримай. І не ковтай.

— Я схожий на дурного?

(Коротка пауза.)

— Смачнюче, правда?

— Ти ще питаєш, Saumensch.

Наприкінці серпня і літа вони знайшли на землі один пфеніг[33]. Скільки було радості.

Він лежав на маршруті прання, наполовину заглибившись у багнюку. Одинока поржавіла монетка.

— Подивись!

Руді жадібно згріб її у долоню. Вони майже згорали від хвилювання, поки бігли назад до крамниці пані Діллер, навіть не замислившись про те, що одного пфеніга може бути недостатньо. Вони влетіли у двері і зупинилися перед арійською крамаркою, що презирливо їх оглядала.

— Я чекаю, — сказала вона. Її волосся було зібрано на потилиці, а чорне плаття здавлювало її тіло. Зі стіни за ними незмигно спостерігала обрамлена фотографія фюрера .

- Heil Hitler, — почав Руді.

- Heil Hitler, — відповіла пані Діллер, випрямляючись за прилавком. — А ти? — Вона прошила дівчинку поглядом, і Лізель швиденько показала їй «heil Hitler » .

Руді не забарився витягти з кишені монету і рішуче поклав її на прилавок. Він подивився просто у заокулярені очі крамарки і промовив:

— Суміш льодяників, будь ласка.

Пані Діллер усміхнулась. Її зуби штовхалися ліктями, їм бракувало місця у роті, а від її несподіваної люб’язності Руді і Лізель теж посміхнулися. Та ненадовго.

Крамарка зігнулася, покопирсалася під прилавком і знову з’явилася перед ними.

— Тримайте, — сказала вона, кинувши на прилавок однісінького льодяника. — Самі помішайте.

На вулиці вони зняли обгортку і намагалися розкусити його навпіл, але цукор був як скло. Занадто твердий, навіть для звіриних різців Руді. Тож вони вирішили смоктати його по черзі. Десять разів Руді. Десять — Лізель. І так мінятися.

— Ось це, — заявив Руді із льодяниковою усмішкою, — і є гарне життя, — а Лізель і не сперечалася. Коли льодяник уже висмоктався, у обох були неприродно червоні губи, а по дорозі додому вони нагадували одне одному уважно дивитися на дорогу — раптом їм трапиться ще одна монетка.

Монетки вони, звісно ж, не знайшли. Нікому не може так пощастити двічі за один рік, то що тут казати про один день.

Проте, з червоними зубами і язиками, вони простували Небесною вулицею, видивляючись по дорозі монетку.

То був чудовий день, а нацистська Німеччина — неймовірна країна.

Борець. Продовження

А зараз перенесемося трохи вперед, до холодної ночі боротьби. Крадійка книжок наздожене нас пізніше.

Було третє листопада, і його ноги причепилися до підлоги вагона. Виставивши перед собою, він читав книжку — «Mein Kampf» . Його рятівницю. Піт стікав з його рук. Пальці вп’ялися в сторінки.

ВИДАВНИЦТВО «КРАДІЙКА КНИЖОК»

ОФІЦІЙНО ПРЕДСТАВЛЯЄ

«Mein Kampf» («Моя боротьба»),

автор — Адольф Гітлер

За спиною Макса Ванденбурґа презирливо розкинув свої руки Штутґарт.

Йому тут були не раді, і він намагався не озиратися, доки його шлунок перетравлював рештки черствого хліба. Декілька разів він підсувався, щоб поглянути, як світло перетворилося у пригоршню вогнів, а потім і зовсім зникло.

Тримайся гордо, наставляв він себе. Не можна показувати страху. Читай книжку. Посміхайся їй. Це велична книжка — найвеличніша з усіх, які тобі доводилося читати. Не зважай на ту жінку, що сидить навпроти. Вона і так уже спить. Ну ж бо, Максе, тобі залишилося їхати якихось пару годин.

Як виявилося, обіцяне повернення до темної кімнати відбулося не за декілька днів, а за півтора тижня. До наступного візиту минув іще тиждень, тоді ще один, і Макс втратив лік часу, він уже не знав, скільки днів і годин минуло. Його знову перемістили в інше місце, до іншого крихітного таємного сховку — там було світліше, та й візити почастішали, а з ними додалося і їжі. Час, однак, спливав.

— Незабаром я їду, — розповів його друг, Вальтер Куґлер. — Знаєш, як воно… до армії.

— Мені шкода, Вальтере.

Вальтер Куґлер, друг його дитинства, поклав руку Максу на плече.

— Могло бути й гірше. — Він подивився в єврейські очі свого друга. — Я міг бути тобою.

Це була їхня остання зустріч. Останнього пакунка він залишив у кутку — цього разу там був квиток. Вальтер розгорнув «Mein Kampf» і поклав його всередину, до карти, яку приніс разом з книжкою.

— Тринадцята сторінка, — усміхнувся він. — На удачу, еге ж?

— На удачу, — і вони обійнялися.

Коли двері за Вальтером зачинилися, Макс розгорнув книжку і глянув на квиток. «Штутґарт-Мюнхен-Пазінґ». Потяг вирушав за два дні, вночі, якраз вчасно, щоб встигнути на останню пересадку. Звідти він піде пішки.

Карта уже була у нього в голові, складена вчетверо. Ключ досі був за обкладинкою.

Десь із півгодини він сидів, а тоді підвівся, підійшов до пакунка і розгорнув його. Окрім їжі там було ще декілька речей.

ДОДАТКОВИЙ ВМІСТ ПОДАРУНКА ВАЛЬТЕРА КУҐЛЕРА

Невеличка бритва.

Ложка — дуже схожа на дзеркало.

Крем для гоління.

Ножиці.

Коли він виходив, кімната спорожніла, окрім підлоги.

— Прощавай, — прошепотів Макс.

Останнім, що він побачив, була купка волосся, що безтурботно згромадилася біля стіни.

Прощавай.

З чисто виголеним обличчям і криво підрізаним, зате ретельно розчесаним волоссям, він вийшов звідти новою людиною. Він, фактично, вийшов звідти німцем. Заждіть-но, він і був німцем. Чи, вірніше, колись був.

У його шлунку електризувались переплетені відчуття ситості і голоду.

Він ішов на вокзал.

Він показав квитка і посвідчення особи і тепер сидів у маленькій коробочці купе, якраз у загрозливому світлі прожектора.

— Документи.

Саме це він і боявся почути.

Це було нестерпно, коли його зупинили на пероні. Він знав, що не витримає цього вдруге.

Тремтячі руки.

Запах, ні, сморід — вини.

Він просто не міг витримати цього вдруге.

На щастя, вони перевіряли документи раніше, а зараз тільки глянули на квиток, тож тепер залишилося тільки віконце з маленькими містами, згустки вогнів і жінка, яка хропіла з протилежного боку купе.

Більшість мандрівки Макс читав, намагаючись не підводити очі.

Слова розсипалися у нього в роті.

Дивно, але, перегортаючи сторінки, читаючи розділ за розділом, він розсмакував лише два слова.

Mein Kampf . Моя боротьба…

Назва, раз за разом, а потяг торохтів